Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

501
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:
побили, зґвалтували й ледь не позбавили життя молоду жінку. Вона врятувалася дивом, ледь живою потрапила до лікарні. А коли оклигала — побачила одного з катів перед собою. Він, ніби так і треба, прийшов брати в потерпілої свідчення. Справу за звичкою зам’яли та згорнули, бо місцеве міліцейське керівництво мало покровителів у Києві, в Головному управлінні. Тамтешнім же людям урвався терпець. Вони згуртувалися й пішли трощити міліцію. Історія прогриміла й досі згадується, зайвий раз засвідчивши: система прогнила. Не хочеш замазатися безповоротно — треба пакувати речі.

Мудрі робили так.

Ігоря Пасічника за дурня не мали навіть вороги.

Виявився ще мудрішим.

Бо того ж року почався Майдан, і кожного, хто тоді служив у міліції, народ прокляв як усно, так і в соціальних мережах. Досить просто носити форму, мати звання й посаду, аби називатися посіпакою злочинного режиму. Після перемоги Майдану та з початком війни хвиля вимила з органів багатьох. Кожен мав тавро, яке намагався витравити, хто як знав та вмів.

Олег Кобзар, наприклад, пішов добровольцем на Схід.

Аби повернутися зі ще більшою ганьбою й остаточно поміняти рід діяльності.

Поки не нагадав про себе колишній начальник Ігор Пасічник...

8

Тут, у «Фільтрі», давні приятелі зустрічалися вдруге.

До того Ведмедик запрошував його в непримітні, дорогі й помпезні, зазвичай порожні ресторани. Навіть увечері вихідного дня в залах не було відвідувачів. Метрдотелі віталися з ним, не виявляючи більше жодних емоцій, офіціанти ні про що не питали. Пасічник, своєю чергою, не просив меню, завжди замовляючи з пам’яті.

Кобзар за родом діяльності ще в розшуку подібні заклади здебільшого обходив десятою дорогою. Його клієнтів частіше можна було знайти в дешевих забігайлівках, а то й в занедбаних квартирах, притонах, підвалах, на квартирах у повій, віддалених околицях. Словом, всюди, куди людина, що вважається пристойною й солідною, зайде лише в піковому для себе випадку.

Наприклад, кафе «Фільтр».

Насправді воно так не називалося.

Над дверима власник причепив скромну табличку «Бістро», й тут гуртувалися довколишні маргінали. Аж таким притоном «Бістро» не виглядало: дерев’яні столи в два ряди з лавками, курити заборонялося, п’яним не давали впасти, — виводили на прохання, а частіше — вимогу Зої чи Каті. Жінки працювали тут почергово, в їхні обов’язки входило розливати алкоголь, варити каву-чай, розігрівати в мікрохвильовці котлети, варену картоплю, млинці з сиром-м’ясом, засмажені курячі стегенця й пиріжки. Буфетниці мовби навмисне пройшли проби й отримали ролі, настільки колоритною виглядала парочка. Зоя — опецькувата, коротко стрижена, повновида й малоусміхнена. Катя, навпаки, довготелеса, худа, ніколи не носила довго одну зачіску, весь час жартувала й могла налити в борг, якщо, звісно, клієнт постійний та перевірений. Що їх єднало? Це були жінки, чий вік неможливо було визначити на око.

Сьогодні була зміна Зої.

Розташування забігайлівки виявилося дуже зручним для тутешніх таксистів. З одного боку — стихійний риночок, з яким не могла впоратись міліція, а нині — поліція. Поруч спальний район, майже весь забудований старими «хрущовками». Трохи далі — кінцева зупинка кількох маршруток. Усе розміщалося довкола невеличкого майданчика, всі шляхи якого вели до «Бістро». Так склалося, що в окрузі не було іншого місця, де з восьмої ранку до одинадцятої вечора можна випити кави. Тож таксисти давно освоїли місцевість, зробивши п’ятачок поруч із кафе своєю базою. Подібні неформальні стоянки називаються фільтрами. Немає нічого дивного в тому, що забігайлівку, куди постійно навідувалися, вони теж почали звати поміж себе так. А з часом назва «Фільтр» поширилася й на весь мікрорайон.

Аби Пасічник з’явився тут, вбраний звично для себе, на нього б неодмінно звернули увагу.

— Олеж, каву свою забери! — гукнула Зоя.

— Момент.

Кобзар сходив за двома паперовими стаканчиками еспресо, поставив одну біля Ведмедика й гмукнув, коли той гидливо скривився.

— Така сама, за яку ти в понтових кабаках платиш тридцять гривень.

— П’ятдесят, — пальці Пасічника обережно, ніби це було крихке скло, стиснули стаканчик з обох боків.

— Тут шість таких вип’єш, ще й здачі дадуть.

Ведмедик зітхнув — так втомлені батьки реагують на неслухняних дітей-упертюхів.

— Чому я постійно мушу за тобою підтирати, не знаю й не знатиму ніколи.

— Не так уже й постійно.

— Еге, — Пасічник кивнув і ледь пригубив каву. — Коли був твоїм начальником, прикривав тебе через два рази на третій. Саме тебе, Лилику. Не Головка, не Нагорного, не Свистуна...

— Ну-ну, згадай увесь відділ поіменно. Може, збереш усіх, вип’ємо, подуріємо. Без Свистуна, ясна річ.

— Знаєш, як кажуть: своєї дурі вистачає, — відмахнувся Пасічник. — Не зістрибуй з теми, Кобзарю. Говоримо по ділу й розбігаємося. Дружина чекає. Вона довго не може сама, забув?

— Не забув. Як Алла?

— Тримається.

— Не краще?

— Зараз краще. Тому й тримається, поки знову не погіршало.

Дружина — ще одна причина відставки Пасічника. Дітей подружжя не мало, чим Ігор досі журився. Проте безплідною виявилася Алла, тепер у неї ще й діагностували рак. Вдарило, коли він уже працював у Главку. Лікування вимагало чималих грошей, і він не приховував: Алла досі не згоріла, бо на новій службі заробляв значно більше. Що дозволяло час від часу класти її в дорогі клініки, а то й відправляти лікуватися за кордон. Хоч усі втаємничені розуміли — онкології не можуть зарадити навіть найкращі західні лікарі. Відхід Алли Пасічник — питання часу. Проте чоловікові зусилля бодай давали можливість той час відтерміновувати.

— Ми не про жінку мою говоримо.

— Ти сам її згадав.

— Кобзарю, ти почув і зрозумів.

Олег зітхнув. Так було завжди, коли хтось вільно чи мимоволі торкався болючої для Пасічника теми.

— Гаразд. Мілена.

— Мілена. Прикметне ім’я. У «Торнадо» мої люди навели довідки. Справді, заходить туди часто. Має клубну карту, прізвище її Кравець.

— Думаю, не так багато в Києві молодих жінок із такими паспортними даними.

— Правильно думаєш, Лилику, я це вже з’ясував, — Пасічник ледь відчутно дратувався. — Є одна Мілена Кравець, зареєстрована на Анни Ахматової, район Позняки.

— Знаю.

— І знаєш, що там новобудова?

— Це має значення?

— У нашому... У твоєму випадку — велике.

— Саме в моєму?

Пасічник знову зітхнув.

— Давай ти дослухаєш.

— Я — велике вухо.

Ігор гмукнув.

— Пояснюю популярно, один раз. Мілена Кравець ніколи ніде не працювала. Тобто, десь подавала каву й роздруковувала папери в офісах. Але не могла на такій

1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."