Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

службі заробити на квартиру площею п’ятдесят шість квадратів у новому будинку. Я там не був, мені досить адреси й фотографій забудови. Навряд твоя знайома мешкає в хаті, де немає ремонту й меблів. Докинь до вартості стін ще начиння.

— Її утримують! — вирвалося в Кобзаря.

— Не навчився слухати.

— Вибач, але ж очевидно!

— Без тебе знаю, — буркнув Пасічник. — Математика дуже проста, підручник початкових класів. Хату їй купив один татусь, якому треба приблизно раз чи два на місяць безпечно розслаблятися й не платити за це більше, ніж воно коштує. Дешевше утримувати дівку, яка повністю залежить від твоїх грошей.

— Не знаю. Не утримував.

— Бо в тебе бабла не вистачить. А означений татусь їх має. Але, ясно, не хоче й не буде ділитися ні з ким своїм рухомим майном.

— Ти про Мілену?

— Інакше її не назвеш.

— Нехай так, — Олег допив вистиглу каву. — Тоді дозволь я тепер. Нашій Мілені нудно в золотій клітці. Той, кого ти назвав татусем, справді не часто навідується. Проте навряд чи буде задоволений, дізнавшись про її пригоди в «Торнадо». Через те, до речі, дівчина заглядає в клуб на Подолі, хоча розваг і на Позняках вистачає. Не просто інший район — інший берег. Зуб даю, Мілена буває там, коли опікуна нема в Києві, а то й в Україні.

— Кажу ж — простенька задачка, — Пасічник з погано прихованою огидою відсунув пальцем надпитий паперовий стаканчик. — А відповідь така. Мілена Кравець — не свідок для поліції. Нехай вона навіть з якогось дива дізнається, що останньою бачила Свистуна живим. І з ним був чоловік, якого вбитий назвав на ім’я.

— Ще труп треба знайти.

— Знайдуть. Сам же казав — питання часу. Завтра понеділок. Він не з’явиться на службі. Почнуть дзвонити. Потім — шукати. Додому додумаються навідатись не раніш, як глибоко по обіді. Але, Лилику, я не думаю, що та Мілена цікавиться кримінальною хронікою. Взагалі може не знати про вбивство її випадкового кавалера.

— Якщо раптом дізнається, в неї стане клепки додати до двох два й зрозуміти: краще сидіти тихо, — Кобзар машинально зіжмакав стаканчик. — Інакше спливуть її пригоди, чого вона хоче найменше. Хоча...

— Ну? — Пасічник насторожився. — Щось не враховано? Очі в тебе якось не так заблищали.

— Тільки тепер стукнуло...

— Що?

— Працювати почнуть правильно, Ігоре. Поліцейського вбито, хоч як крути. Найперше пропасуть його останній маршрут. Хтось та й вирахує «Торнадо». Там згадають і його, і Мілену, яка пішла з ним разом.

Пасічник кумедним жестом почухав носа.

— Так і не так, — мовив нарешті. — Нехай наші колишні колеги прийдуть у «Торнадо». Але ми знаємо — дівчина шифрується. Навряд дозволила собі вийти з клубу разом із Свистуном. Вони цілком могли поговорити за столиком. Потім він встав і пішов, чекав її в машині за рогом. Варіант?

— Варіант. Навіть дуже ймовірний. Мілена — конспіратор. Тільки ж її вирахували твої люди. Легко вичислить і поліція. Не суть, чи пішли вони з клубу разом. Важливіше, що сиділи разом і розмовляли. Далі — справа техніки.

— І все одно біжиш поперед паровоза, Лилику. На місці ментів ми б з тобою зрозуміли — докази непрямі. Мало хто з ким спілкувався за столиком? Дівчина без нас чудово це прорахує. Й займе глуху оборону. Ніхто не доведе, що Свистун поїхав з клубу саме з нею. Єдине, на чому вона може спалитися, — якщо татусь зараз у Києві. Й поліція прийде до неї, коли він саме буде на місці. Виникне питання: хріна ти робила ввечері в п’ятницю у клубі на Подолі? Мілені хоч як доведеться напружитись.

Кобзар відкинувся на спинку лавки. Тепер тривожний вираз обличчя зник.

— Навряд опікун заборонив їй ходити по клубах. І взагалі, ситуація для неї виграшна. Сиділа, нікого не чіпала, чекала на подружку. Підсів незнайомий тип, почав чіплятися, клеїти. Відшила, він пішов. А потім забралася геть і вона сама, далі від гріха. Отаку лінію гнув би я.

— Вліз у Міленину голову.

— Завжди намагаюся влізти в чужі голови й діяти, як діяли б інші.

— Та знаю твою манеру, — Пасічник знову почухав носа. — Аби ти ще уважнішим про цьому був. Імпровізуєш багато.

— У тебе вчуся.

— Не бреши. Я сто разів подумаю, перш ніж зробити.

— Але ж однаково враховуєш всі зміни в обставинах. І дієш так, як вони того вимагають. Я теж.

— Ага. Тільки обставини чомусь здебільшого проти тебе, — Ігор зиркнув на годинник. — Ну, поговорили. Дай Бог, аби все склалося, як гадалося. На Головка щоб теж нічого не впало.

— Ага. Свистун всім розказав, що робив. Санкцію від начальства на це отримав. Ми обоє розуміємо: саме тут безпечно. Хай би хто був задіяний у тій справі — кожен мовчатиме.

Пасічник покректав, підвівся, спершись обома руками об стіл.

— Бач, як чудово. Всі причетні й втаємничені мовчатимуть. Мілена — найперша. Забудь про неї, питання вирішене. Інших свідків твоєї вчорашньої, гм, зустрічі, немає. Єдина проблема — справа честі.

— Ти про що?

— Вбивство поліцейського. Ми з тобою, Лилику, теж кістьми б лягли, шукаючи. Тільки сам знаєш, найкращі лиходії виходять із колишніх ментів.

— Це ти про себе?

Пасічник промовчав. Кобзар теж підвівся.

— Про всяк випадок — чиста самооборона.

— Ти переді мною зараз виправдовуєшся? Так не треба.

— Вбивств зараз без нас вистачає. Послухай ранкові новини, ледь не щодня когось вбивають на Донбасі.

Пасічник на мить напружився.

— Що означає — без нас... Ми нікого не вбивали, Лилику. Про себе говори.

Кобзар промовчав — пішов першим.

Руки коротко потиснули біля виходу.

9

Чотири роки тому, тієї зими, оперативників масово відряджали на Майдан.

Сищики під виглядом цивільних мали тинятися між повсталих, видивляючись, дослухаючись, фіксуючи розмови, заводячи контакти. Тими днями від міліції ховали десятки, як не сотні активістів, здебільшого поранених у вуличних боях. Лікарні й лікарі здавали не всіх, і завданням оперів було чимбільше виявляти втікачів. Зловлених пакували, розвозили по управах, там клепали справи, оперативно судили й закривали щонайменше на два місяці.

Кобзар був не у захваті від подібних методів, але й ніщо його не дивувало. Він давно звик до деградації, працював за інерцією, бо не бачив себе