Стася - "Ритм твоїх слів", Стася

Глава 5: Один келих – і вся логіка летить шкереберть

Катерина не знала, коли востаннє просто сиділа ось так – без думок про дедлайни, без нескінченних листів у пошті, без чітких планів. Вино трохи розслабило її, а легкий шум кав’ярні створював ілюзію, що цей вечір нічим не відрізняється від сотні інших.

Але відрізнявся.

Бо поруч був Олексій.

Він не говорив занадто багато, не сипав банальними фразами, не запитував того, що вона не хотіла розповідати. Натомість він просто… був. І це, чомусь, не дратувало її, а навіть навпаки.

— Дай вгадаю, — сказав він, крутячи келих у руках. — У тебе вдома, напевно, ідеальний порядок. Все на своїх місцях, кожна річ має чітке призначення, а в холодильнику тільки корисна їжа?

Катерина пирхнула.

— Ну, вибач, що не живу у творчому хаосі.

— Та ні, я не про це, — хитро усміхнувся він. — Просто цікаво, чи є у твоєму житті місце для спонтанності?

— А як же цей вечір? Він абсолютно не був у планах.

— І як тобі таке порушення звичного порядку?

Катерина на мить задумалася.

— Знаєш, якби мені хтось сказав, що я проведу вечір із незнайомцем, який п’є вино і ставить філософські питання, я б, напевно, засміялася й відповіла, що це точно не про мене.

— А зараз?

Вона поглянула на нього поверх келиха.

— Зараз я думаю, що, можливо, треба частіше давати шанс випадковостям.

Олексій переможно підняв брови.

— О, а це вже прогрес.

Катерина усміхнулася і взяла ще один ковток.

— От тільки… — вона знову подивилася на нього з підозрою, — чому мені здається, що в тебе є якийсь підступний план?

Олексій театрально зробив невинне обличчя.

— Я? План? Катерино, я живу одним моментом.

— І цей момент…?

Він нахилився ближче.

— Каже мені, що якщо ми вже вирішили дати шанс випадковостям, то треба зробити це по-справжньому.

— Наприклад?

Олексій лукаво усміхнувся.

— Втекти звідси. Просто зараз.

Катерина застигла, дивлячись на нього.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи.

Він спокійно відкинувся на спинку стільця, наче пропонував їй не божевільну ідею, а просто ще одну чашку кави.

— Ти серйозно хочеш, щоб я просто… втекла?

— Ну, як мінімум, прогулялася зі мною. Без плану. Без чіткої мети. Просто тому, що можеш.

Катерина зітхнула, подивилася на свій майже порожній келих.

Її логіка вже б мала заверещати про всі ризики, про нелогічність цієї затії, про те, що вона не робить таких речей.

Але чомусь було так легко відповісти:

— Добре.

І цей вечір став ще більш непередбачуваним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍