Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Варто було відвести погляд, як думка про те, що вона несправжня, знову винирнула в його голові. Але він не дозволяв собі зосереджуватись на цьому, повторюючи про себе що вона тут, вона повернулася. Хоча і не мусила. Одне-єдине побачення, що вони мали навесні, закінчилося пристрасним поцілунком на цьому самому ліжку, але з першим променем сонця Елінор зникла, наче той привид.

І ким би вона не була…

Зрештою, він сам не був людиною в звичайному розумінні цього слова, і його існування, як і її, здавалося, швидше, злим жартом старих богів, ніж правдою. Він отримав у спадок від своїх пращурів-чарівників монстра, не надто надійно схованого в його підсвідомості і готового щомиті вирватися на волю і вщент зруйнувати все, до чого дотягнеться. Хімера. Джеймс уникав навіть подумки пригадувати про те, що дрімало в його голові, побоюючись, що чудовисько знову візьме верх. 

Елінор…вона була іншою. Заточені у власних тілах старовинною магією, вони з її братом Френсісом врятувалися від смертельної хвороби, що майже зжерла їх сотню років тому. Ніхто з них достеменно не знав, яке саме чаклунство врятувало їх і чи закляття колись добіжить кінця - спитати не було в кого. І це дратувало найбільше. Що трапиться, якщо захисна магія припинить свою дію? Джеймс не відав. Але він точно знав яке сильне серце ховається під цією непробивною шкірою і не проміняв би його ні на будь-яке інше. Він пам’ятав як повернув собі людський облік після переверту на хімеру і що саме її обличчя було поруч. Вона не боялася його, вона боялася за нього.

Раптова думка пробила весь контроль і хімера заворушилася десь там, на самому краєчку свідомості. Але він видихнув і з подвійною силою стис дівчину у своїх обіймах.

- Йому стане легше. Одного дня. Я обіцяю, - прошепотіла Елінор. Джеймс поспіхом потягнув носом повітря, щоб насолодитися її запахом, перш ніж вона відсторониться.

Якби я міг розповісти батькові, що трапилося насправді, подумав Джеймс. Можливо, від цього йому дійсно стало б легше.

- Рада не дозволить, - викарбувала Елінор. Він здійняв брову і повернув голову в бік її обличчя. Погляд блакитних очей, таких близьких, прошив його наскрізь.

- Так, ти сказав це вголос. 

Але Джеймса не влаштувала ця відповідь. Відчувши, як напружується кожен м'яз під шкірою, він повільно відпустив дівчину. Закрив очі. Легше. Дихай. Контролюй.

- Коли ти кажеш не дозволить, ти маєш на увазі, що Рада швидше позбавиться мене, практично єдиної у своєму роді істоти, ніж дозволить розповісти всю правду батькам?

Елінор не ворухнулася, але він прочитав у настороженому погляді підтвердження свого припущення. Вони замовкли на кілька хвилин перш ніж Джеймс спробував змінити тему:

- Я можу тебе спитати дещо?

Блакитні очі дивилися сторожко, погляд сконцетрувався на його обличчі. Вона чекала. Чомусь це змусило його сказати зовсім не те, що він хотів.

- Ти так і не розказала як пройшли пошуки відьми, Коултон. Ви щось знайшли?

Елінор зітхнула, як йому здалося, з полегшенням, і похитала головою. Джеймс розтлумачив це по-своєму.

- Тобі не можна про це розказувати?

- Ні, ні, не так. Просто…чесно кажучи, знахідок як таких майже і не було.

- Тобто?

- Її слід обірвався на сході континенту.

- І ви не шукали її за межами північної Америки?

- Шукали, певною мірою. Але після того як всі зачепки обірвалися…Рада дала зрозуміти, що більше не вважає ці пошуки доречними. 

Останні слова пролунали з долею роздратування, яке Елінор не зуміла приховати.

- А інші представництва? Є ж інші Ради? Вони могли б пошукати на власних територіях.

- Там куди, як ми думаємо, вона подалася - Рада беззсила.

Джеймс пригадав свою першу зустріч з хранителями і розповідь Елінор про одне з відділень Ради П’яти, яке колись ліквідували.

- Європа?

- Європа.

На якусь хвилину запала тиша, але він все одно спитав. Останнім часом йому майже не дісталося і крихт новин від Ради, тож він був радий дізнатися, що коїться.

- Як гадаєш, вона ще з'явиться?

- Я не знаю. І Рада не знає. Хоча може й знає, але не каже нам. У хранителів останнім часом зібралося багато таємниць, якими вони не звикли ділитися.

- Так, мене це теж непокоїть, - зізнався Джеймс. - Чесно кажучи, я гадав, що вони тобі заборонять розказувати мені будь-що. 

Елінор ледь чутно пирхнула і хлопця потішив цей звук. 

- Але я все одно не розумію, чому вони все ще не здихалися мене. Чи хоча б не заховали в якомусь підземеллі….Так, так, я знаю, в Ради більше нема того кинджалу, Ачерімо. А без нього мене не вбити. Я не про те. Я просто не розумію, чому вони…дають мені спокійно ходити серед людей, хоча і знають, що я наче та бомба, що може раптово вибухнути?

- Ти себе недооцінюєш, - тільки й відповіла Елінор. Вона затишно вмостилася на ліжку, схрестивши ноги, і повернулася до нього обличчям. Так вона більше скидалася на підлітка, відмітив Джеймс подумки.