Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Як думаєш, вони щось знайдуть? - нервово спитав Джеймс в матері, поки та виглядала Стівена серед присутніх. Мері Брістоул втомлено качнула головою і стисла й без того тонкі губи.

- Давай краще знайдемо твого батька, добре? Здається, я бачила його надворі.

Джеймс мовчки кивнув і попрямував до дворику. Наче в півсні відчинив задні двері і здивувався: коли це сонце встигло закотитися за горизонт? Від холодного, вже майже осіннього повітря йому раптом стисло легені. Мері знайшла сина застигшим перед розчиненими дверима.

- Ти знайшов батька?

- Ні, ще ні.

Мері Брістоул кинула важкий погляд на низькі темні хмари так, наче вони особисто були причетні до її поганого настрою. Суддя Брістоул зітхнула, збираючись з думками, і прошепотіла:

- Джеймсе, краще йому не знати про цю розмову з поліцією. Домовилися?

- Звичайно, мамо.

~~~

Джеймс звично визирнув у вікно, оглядаючи вулицю. Сонце вже майже сховалося за обрій, стояв тихий серпневий вечір. Хлопець зітхнув, помітивши саме те, що шукав. За все літо доглядачі Ради не пропустили жодного дня. Ось і зараз біля будинку навпроти він відмітив припарковану автівку з тонованими вікнами. Сьогодні це був мерседес, а в ньому - смаглявий чоловік, з заплетеним в косу волоссям, яким позаздрив би Аквамен. Джеймс зітхнув, він жодного разу за все літо не побачив знайомого обличчя, тому давно припинив гру в “відгадай, хто стежить за тобою сьогодні”.

Рада дбає про його безпеку. Або скоріше безпеку тих, кто його оточує.

Джеймс відігнав неприємні думки і здригнувся, усвідомивши, що позаду нього хтось стоїть. З рук мало не вислизнув стільниковий; юнак майже автоматично торкнувся візитера магічним зором, перш ніж відвести погляд від повідомлення на екрані від Пітера. Одне коротке слово.

“Співчуваю“.

Він видалив повідомлення і звів очі.

- У тебе владна мама, - зауважила Елінор. Джеймс ледь встиг приховати хвилювання, обережно притис долоні до власних джинс, і тільки буркнув у відповідь: 

- І не кажи.

Дівчина вмостилася в своєму улюбленому кріслі біля вікна. Джеймс залишив його на тому самому місці ще з весни, наче воно було достатньою причиною для Елінор повернутися. І зараз, спостерігаючи за тим, як затишно вона влаштувалася в ньому, він непомітно посміхнувся. Крісло-талісман на удачу дійсно спрацювало. Від усвідомлення того, що вона справді сиділа в кількох кроках біля нього, в Джеймса зайшлося серце, а долоні спітніли. Щоб остаточно не втратити контроль над собою, він присів на ліжко, рахуючи вдихи і видихи. Але так і не зумів відвести погляду. 

На тлі білих стін каштанове волосся Елінор здавалося майже чорним. Довгі стрункі ноги обтягували темні брюки, в тон їм йшов піджак поверх темно-блакитної блузки. Одяг додавав їй кілька років і якесь відчуття неминучості. Він хитнув головою аби прогнати образ у голові: Елінор, вбрана у такий самий костюм, лежить мертва у труні. 

- Знаєш, наше з нею знайомство не залагодилося з самого початку, - дівчина похитала головою, волосся загойдалося, викликавши в нього жагу доторкнутися. Перевірити, чи воно все ще таке, яким він його пам’ятає.

Натомість, Джеймс зосередився і прокрутив у своїй голові весь день похорону, аби зрозуміти про що йдеться.

- Ти про церемонію?

- Не треба вміти читати думки, аби зрозуміти, що мені не раді. Але маю визнати, вона знає як діяти. Твоя мама добре справляється з усим цим.

- Це не така вже й новина. Принаймні, для мене. Суддя Брістоул швидко виносить вирок, втім, її зазвичай не обвинувачують в упередженості. Тож…дамо їй шанс, добре? В такі нелегкі часи хтось мав взяти все у свої руки і краще за неї ніхто з таким не впорається. Батько зараз просто не в тому стані, вся ця церемонія…Не думаю, що він змирився.

Елінор повільно підвелася зі свого місця, наблизилася і протягнула до нього руку. Джеймс сховав холодну долоню в своїх руках і дівчина сіла поруч. Пальці бездумно гладили тонку шкіру, що насправді була міцніша за броню. Це чомусь непокоїло його. Наче за тією бронею він не міг достукатися до справжньої Елінор.

- Для цього знадобиться багато часу.

Після того як він не відповів, Елінор мовчки поклала голову на його плече, терпкий аромат знайомою хмаркою окутав його. Джеймс обійняв дівчину у відповідь і притис до себе якнайсильніше, зімкнувши руки на її талії наче замок. Наче цього було достатньо. 

Серце зрадливо впало вниз, видаючи його почуття. Все було як раніше. І все ж таки він розумів, що його сил недостатньо і ніколи не було. Ні на мить його не відпускало відчуття, що він скоріше обіймає витончене зображення, ніж живу істоту. Кожна риса обличчя, кожен вигин тіла, само її існування викликали в ньому дивну суміш відчуттів. Захоплення, цікавість і страх. Страх втратити її знову.