Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

у своєму шаленстві міг зарубати, він був уже далеко, міг тільки знов і знов гортати свій список. Убив, можливо, чоловіка, який багато днів ховався в гаю і нічого лихого не мав на думці, тільки хотів урятуватися. Дивився на нього з куща і, поки Шишко стояв до нього спиною, міг вискочити й задушити. Але знав, чому не зробив цього. Може бути й таке, що убив якусь дитину, сироту, в якої вже загинули батько й мати. Або ж убив жінку. Чи жінку з немовлям. Може, воно заплакало, а мати вимовила оте «Шшшшшшшшшшш», як зробила би кожна мати на цьому світі, і тоді він їх зарубав.

Та найгірше було те, що Абдулрахман Шишко зарубав і чоловіка, який не хотів його вбивати, і двох дітей, хлопчика й дівчинку, і матір з немовлям, і всіх тих, хто йому на думку навіть не спав. Тільки тому, що не зазирнув у ліщину.

Було пізнє літо, коли він повернувся додому. Війна, на яку його відправили, була давно програна й забута, а Сараєво як Сараєво — дрімало собі в долині. Ґазди мружилися на сонці, сидячи перед своїми крамницями, оповісники били в тулумбаси, носії вантажів лаялися, дітлахи ганяли околицею, а Латінлук[8] усміхався. Абдулрахман стояв посеред Атмейдана[9] і не знав, у який бік іти. Сам собі здавався найнещаснішою людиною в світі. Шкодував, що залишився живий, і боявся кари, яка спіткає його, щойно він випустить дух. Поміж двох світів, оцим дочасним і отим вічним, він обирав як між двох жахіть і двох пекл. Те, що котрийсь світ гірший, не дає людині ані втіхи, ні бажання жити у менш страшному із двох.

Якби він знав про мене й мою долю, йому було б легше того дня на Атмейдані. Але таких речей ми знати не можемо і сердитися через це також не повинні.

Уже наступного дня йому пощастило. Він проходив повз майстерню ґазди Кемаля Курта, того самого цирульника, від якого втік, плюнувши йому в очі, бо ґазда дав йому ляпаса, коли він порізав клієнта бритвою. Але замість того, щоб запам’ятати це і зачаїти зло на все життя, старий покликав його до себе і сказав: «Ось, тепер ти був там, де був, робив те, що робив, бачив те, чого краще було б не бачити, тож, гадаю, порозумнішав». І взяв його на те саме місце, куди він п’ятнадцять років тому став підмайстром цирульника, злидота з Голобрдиці, якій Бог дав надміру зарозумілості, але обмаль розуму. Тим-то в якусь мить і подумав, що йому судилося бути великим воїном і що додому він повернеться героєм-ґазією[10].

Ех, дурна молодість, думала полетіти, поки їй на душу каменя не поклали.

Невдовзі Абдулрахман Шишко збагнув, навіщо той камінь і чому він мусив пережити те, що пережив. Якби тієї ночі в дубовому гайку він не вбив — міг би назавжди залишитися собою колишнім. А так він робив свою роботу, потроху лагодив хатину на Голобрдиці і на другий рік одружився з Хаджирою, гарною дівчиною, сиротою, як і він. Її тато не повернувся з тієї ж війни, з якої Шишко прийшов, а мати померла від туги. Чи від якоїсь іншої хвороби, імені якої люди не знають, тому й називають її тугою. Окрім кохання, з Хаджирою його пов’язувала та війна. Могли говорити про неї, могли й мовчати. А це гарно — мати когось, із ким можна мовчати про одне й те ж.

За десять років Хаджира народила йому сімох дочок. Коли завагітніла увосьме, Абдулрахман Шишко був упевнений, що в нього народиться син. Так для нього розташувалися цифри, в таку склалися віру. Він матиме сімох дівчат і одного хлопця. Для когось це було б нещастям, бо ж як повіддаєш заміж стільки жіноцтва, але він тим не переймався. Дочки знайдуть кожна свою долю, а син виправить усе, що батько зіпсував у своєму житті.

Поки Хаджира носила восьму дитину, Шишко дотримувався правила, яке вигадав сам і яке не мало ґрунту в жодному з відомих йому вірувань. Щоразу, як думав про війну, читав подумки одну молитву. Тому в ті місяці був мовчазний. Не міг одночасно розмовляти з клієнтами й молитися Богові, тому просто мовчки стриг волосся та бороди, а сам увесь час промовляв Господнє ім’я. Ти або тримаєш солов’я під язиком, або сам перед собою у чомусь дуже завинив, казав йому Ісмет Тефтедарія, один із тих, що повернулися з війни, а Шишко тільки знизував плечима і всміхався, не розтискаючи губ, ніби й справді боявся, що з його рота втече соловей.

Коли Хаджира народила, дарма він сидів похнюплений за столом, на якому лежала дитина, й чекав, що у неї між ногами щось з’явиться. Нуль влігся на нуль, і так утворилася вісімка. Дівчинці він дав ім’я Йилдуза, на честь однієї з тисячі зірок тієї ночі, над Україною. Кожна з них бачила, яким великим був тоді його страх і що він з того страху вчинив. Якщо вже в нього не народився син, хай принаймні в цьому імені зберігається його страх.

Можливо, Абдулрахман Шишко дав би доньці якесь звичайніше ім’я, не пов’язане з ним, якби йому могло спасти на думку, що я не мав ні сина, ні доньки, і жінки я також не мав. Не те що своєї, а й такої, котра з власної волі під мене лягла б.

Йилдуза була не схожа на сестер. Сильніша й кремезніша за них, тверда, як звучання її імені, вона жодного разу не заплакала, коли мати щосуботи перед сном шмагала їх. Наказувала їм скинути штани, а тоді перехилитися через лаву, всім: від найстаршої до Йилдузи, — і кожна отримувала вербовою лозиною стільки ударів, скільки разів згрішила від минулої суботи. То був спосіб тримати вісьмох дівчат у покорі, бо якби мати карала їх упродовж тижня, не лишилося б часу ні на що інше. А отак Хаджира суботніми вечорами згнічувала серце і виховувала дітей. Сестри починали скімлити ще до того, як діставали перший удар, а Йилдуза мовчала, не ворушилась і не подавала голосу навіть після того, як лозина опускалася на неї вдесяте. Не розуміла, чому сестри плачуть, поки мати їх б’є, і чому та, яка найбільше нагрішила, а відтак найбільше й дістала, два дні не може сидіти. Поки була ще зовсім мала, думала собі, що сенс покарання полягає у спотворенні, у негарних червоних смугах, що лишаються