Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Фернане, — вигукнула Мерседес, — я гадала, ти добрий, та помилилася. Ти злий, якщо на поміч своїй ревності закликаєш Божий гнів! Так, не приховую: я чекаю і кохаю того, про кого ти кажеш, і якщо він не повернеться, я не буду докоряти йому за непостійність, а скажу, що він помер, кохаючи мене.

Каталянець люто зціпив кулаки.

— Я тебе зрозуміла, Фернане. Ти хочеш помститися йому за те, що я не люб­лю тебе. Ти хочеш схрестити свого каталянського ножа з його кинджалом! І що ж? Ти позбудешся моєї дружби, якщо він тебе переможе; а якщо переможеш ти, то моя дружба обернеться ненавистю. Повір мені, шукати сварки з чоловіком — недобрий спосіб сподобатися жінці, яка цього чоловіка любить. Ні, Фернане, ти не потрапиш під владу недобрих думок. Якщо я не буду твоєю дружиною, ти звикнеш дивитися на мене як на друга, як на сестру. Та ще й не спіши, Фернане, — докинула вона з вологими від сліз очима, — ти сам сказав, що море підступне, і ось уже чотири місяці, як він поїхав, а за цей час я налічила чимало бур!

Фернан лишився незворушний; він не намагався втерти сльози, що котилися по щоках Мерседес; а тим часом за кожну сльозу він віддав би склянку своєї крові. Та ллялися ці сльози через іншого!

Він підвівся, пройшов хатиною і зупинився перед Мерседес; очі його яріли, кулаки були зціплені.

— Послухай, Мерседес, — сказав він, — відповідай ще раз: це вирішено?

— Я люб­лю Едмона Дантеса, — спокійно відказала вона, — і, крім нього, ніхто не буде моїм чоловіком.

— І ти завжди будеш кохати його?

— До самої смерті.

Фернан зі стогоном опустив голову на груди, як людина, що втратила останню надію; потім раптом звів голову і, зціпивши зуби , запитав:

— А якщо він помер?

— То і я помру.

— А якщо він тебе забув?

— Мерседес! — почувся веселий голос за дверми. — Мерседес!

— Ох! — вигукнула дівчина, не тямлячись від щастя і кохання. — Ось бачиш, він не забув мене, він тут!

Вона кинулася до дверей і відчинила їх, гукаючи:

— Сюди, Едмоне! Я тут!

Фернан, збліднувши й тремтячи, позадкував, наче мандрівець, що побачив гадюку, і, наткнувшись на свого стільця, безсило опустився на нього.

Едмон і Мерседес кинулися одне одному в обійми. Палюче марсельське сонце, струмуючи крізь відчинені двері, обливало їх потоками світла. Спершу вони не бачили нічого довкруги. Незмірне щастя відокремлювало їх від світу, й вони промовляли незв’язними словами, що передають пориви такої гострої втіхи, аж стають схожі на вирази болю.

Раптом Едмон помітив понуре обличчя Фернана, що виступало з напівмороку, бліде і погрозливе; несамохіть молодий каталянець тримав руку на колодці ножа, що висів у нього на поясі.

— Перепрошую, — сказав Дантес, насупившись, — і не помітив, що нас тут троє.

І, звертаючись до Мерседес, запитав:

— Хто цей пан?

— Цей пан буде вашим найліпшим другом, Дантесе, тому що це мій друг, мій брат Фернан, той, кого я після вас, Едмоне, люб­лю понад усіх на світі. Хіба ви не впізнали його?

— Авжеж, упізнав, — сказав Едмон і, не випускаючи руки Мерседес, щиро простягнув другу руку каталянцеві.

Та Фернан, не відповідаючи на цей дружній порух, залишався німий і непорушний, мов статуя.

Тоді Едмон допитливо зиркнув на тремтливу Мерседес і на похмурого і грізного Фернана.

Один погляд пояснив йому все. Він спалахнув гнівом.

— Не знав я, коли квапився до тебе, Мерседес, що знайду тут ворога!

— Ворога! — вигукнула Мерседес, із гнівом поглянувши на двоюрідного брата. — Знайти ворога у мене в домі! Якби так я думала, то взяла б тебе під руку і подалася до Марселя, покинувши цей дім назавжди.

Очі Фернана зблиснули.

— І якби з тобою сталося лихо, мій Едмоне, — провадила вона з невблаганним спокоєм, який показував Фернанові, що Мерседес промкнулася в глибину його похмурих дум, — то вийшла б на ріг Моржіон і кинулася зі скелі вниз головою.

Фернан зблід, наче смерть.

— Та ти помилився, Едмоне,  — додала вона, — тут у тебе немає ворогів, тут лише мій брат Фернан, і зараз він потисне тобі руку, як відданому другові.

І дівчина спрямувала владний погляд на каталянця, що, наче зачарований, помалу підступився до Едмона і простягнув йому руку.

Ненависть його, неначе хвиля, шалена, та безсила, розбилася об нездоланну владу, яку мала над ним та дівчина.

Та насилу він доторкнувся до Едмонової руки, аж відчув, що вчинив усе, що міг, і кинувся геть із хати.

— Лихо моє! — стогнав він, у відчаї заламуючи руки. — Хто позбавить мене від цього чоловіка! Лихо моє!

— Гей, каталянцю! Гей, Фернане! Куди ти? — погукав його чийсь голос.

Фернан круто зупинився, озираючись навкруги, і вгледів Кадруса, що сидів із Данґляром за столом під деревами.

— Чого ж ти не йдеш до нас? — поспитав Кадрус. — Чи так поспішаєш, що тобі нема коли поздоровкатись із друзями?

— Надто ж як перед ними ще майже повна плящина! — докинув Данґляр.

Фернан безтямно глянув на них і не сказав ні слова.

— Він геть здурів, — сказав Данґляр, пхаючи Кадруса ногою. — А що, як ми помилилися і, всупереч нашим очікуванням, Дантес оце святкує перемогу?

— Зараз дізнаємося, — відказав Кадрус і, обернувшись до парубка, сказав:

— То що, каталянцю, ти зважився чи ні?

Фернан утер піт з обличчя й увійшов до альтанки; її затінок трохи наче заспокоїв його хвилювання, а прохолода освіжила втомлене тіло.

— Добридень, — сказав він, — ви, здається, гукали мене?

І безсило опустився на один зі стільців, що стояли довкола столу.

— Я погукав тебе, бо ти мчав, як навіжений, і я боявся, що ти, не дай Боже, кинешся в море! — регочучи, сказав Кадрус. — А цур тобі та пек! Друзів не лише вином пригощають, а деколи ще й не дають їм води наковтатися.

Фернан чи то зітхнув, чи то схлипнув і опустив голову на руки.

— Знаєш, що я скажу тобі, Фернане, — провадив Кадрус, розпочинаючи балачку з грубою відвертістю простих людей, котрі від цікавості забувають про будь-яку пристойність. — Знаєш, ти схожий на залицяльника, якому дали одкоша!

І він гучно зареготав.

— Та ні, — вбовтнувся в річ Данґляр, — такий паруб’яга не для того створений, щоб бути нещасним у коханні. Ти жартуєш, Кадрусе!

— Нітрохи я не жартую. Ти ліпше послухай, як він зітхає. Ну ж бо, Фернане, підніми носа й розкажи нам про все. Нечемно не відповідати друзям, коли вони питають про здоров’я.

— Та здоровий я, — сказав Фернан, стискаючи кулаки, та не зводячи голови.

— А! Бачиш, Данґляре, — сказав Кадрус, моргнувши приятелеві, — річ ось у чому: Фернан, якого ти тут бачиш, добрий і чесний каталянець, один із найліпших марсельських рибалок, закоханий у красуню на ймення Мерседес. Та, як на лихо, вона, зі свого боку, либонь, закохана в помічника капітана «Фараона», а оскільки «Фараон» сьогодні повернувся в порт, то... розумієш?

— Ні,