Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Неборака Фернан заробив дулю під носа, — сказав Кадрус.

— Ну то й що? — сказав Фернан, звівши голову і поглядаючи на Кадруса, як людина, що шукає, на кому б зігнати досаду. — Мерседес ні від кого не залежить, правда ж? І може кохати, кого захоче.

— Якщо ти так на це дивишся, то це інша річ! — сказав Кадрус. — А я думав, що ти каталянець; а мені розповідали, що каталянці не з тих людей, у яких можна відбивати коханих; при цьому навіть додавали, що Фернан дуже страшний у помсті.

Фернан зневажливо посміхнувся.

— Закоханий ніколи не страшний, — сказав він.

— Сіромаха! — підхопив Данґляр, удаючи, ніби жаліє його від щирого серця. — Що ж удіяти? Він не очікував, що Дантес повернеться так хутко. Він гадав, що Дантес, може, вмер чи зрадив — хто там знає? Такі удари тим тяжчі, що настають завжди раптово.

— Еге ж, і я ладен закластися, що це скінчиться для нього недобре.

— Проте, — провадив Кадрус, наливаючи Фернанові вина й уже вкотре наповнюючи свого келиха, тим часом як Данґляр ледь пригубив своє вино, — проте він бере шлюб із красунею Мерседес; принаймні він задля цього повернувся.

Увесь цей час Данґляр уважно дивився на Фернана і бачив, що Кадрусові слова падають йому на серце, немов розтоплене оливо.

— А коли ж весілля? — запитав Данґляр.

— О! До весілля ще діло не дійшло! — прошепотів Фернан.

— Так, але дійде, — сказав Кадрус. — Це така сама правда, як і те, що Дантес буде капітаном «Фараона». Еге ж, Данґляре?

Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп’яніння.

— Отож, — сказав він, наповнюючи келихи, — вип’ємо за капітана Едмона Дантеса, чоловіка гожої каталянки!

Кадрус незграбною рукою підніс келиха до своїх вуст і одним духом вихилив його. Фернан ухопив свого келиха і розбив ущент.

— Зачекайте! — сказав Кадрус. — Що там таке на узгір’ї, на шляху з Каталян? Поглянь-но, Фернане, у тебе очі ліпші. У мене вже в очах двоїться. Ти знаєш, вино — зрадливець. Еге ж, двоє закоханих ідуть попідруки. Ох, Боже ж ти мій! Вони не підозрюють, що ми їх бачимо, і цілуються!

Данґляр стежив за кожним Фернановим порухом, а в того лице аж пересмикнулося

— Знаєте ви їх, Фернане? — поспитав він.

— Авжеж, — глухо відказав той, — це Едмон і Мерседес.

— А! Он воно що! — сказав Кадрус. — А я й не впізнав їх. Гей, Дантесе! Гей, красуне! А йдіть-но сюди і скажіть нам, чи скоро весілля. Фернан такий упертюх, що не хоче нам сказати.

— Та змовкнеш ти нарешті? — урвав його Данґляр, удаючи, ніби зупиняє Кадруса, який із упертістю пияка висовувався з альтанки.

— Тримайся міцніше на ногах і дай закоханим спокій. Бери он приклад із Фернана, він принаймні розважливий.

Може, Фернан і дійшов би до краю, розлючений Данґляровими кпинами, наче бугай гострими шпичками бандерильєрів, бо він уже підвівся і, здавалося, ось-ось кинеться на суперника, та Мерседес, усміхнена і невимушена, звела чарівну голівку й окинула всіх світлим поглядом. Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, — і безсило опустився на стілець.

Данґляр глянув на співрозмовників — на отупілого від вина і на безтямного від кохання.

— Від цих йолопів я нічого не доможуся, — прошепотів він, — боюся, що я маю справу з пияком і боягузом. Ось заздрісник, що жлуктить вино, хоча йому слід було б упиватися жовчю, ось бевзень, у якого з-перед носа забирають кохану, а він тільки скімлить та скаржиться, немов дитина. А тим часом очі у нього яріють, як ув іспанців, сицилійців і калабрійців, які такі мастаки помститися за себе; у нього такі кулачиська, що розтрощать голову бугаю, немов обух. Їй-богу, щастя усміхається Едмонові; цей хлопчина одружується з красунею, буде капітаном і посміється з нас, хіба що, — похмура посмішка скривила вуста Данґляра, — хіба що я тут устряну...

— Гей! — волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. — Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?

— Ні, любий Кадрусе, — відказав Дантес, — не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.

— Отак! — сказав Кадрус. — Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!

Мерседес поштиво вклонилася.

— Мене ще так не називають, — сказала вона. — У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім’ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.

— Сусіда Кадрус не дуже й винен, — сказав Дантес, — не набагато він і помилився!

— То, значить, весілля буде незабаром? — спитав Данґляр, уклонившись молодятам.

— Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у «Резерві». Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.

— А Фернан? — запитав Кадрус, вибухнувши п’яним реготом. — Фернан теж буде?

— Брат моєї дружини — мій брат, — відказав Едмон, — і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.

Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.

— Сьогодні оглядини... завтра чи післязавтра заручини... а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!

— Данґляре, — усміхнувшись, сказав Едмон, — я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.

— Прошу вибачення, — відказав Данґляр. — Я лише сказав, що ви надто поспішаєте. Адже часу в нас доста: «Фараон» вийде в море не раніше, ніж за три місяці.

— Завжди квапишся бути щасливим, пане Данґляре, — хто довго страждав, той ледве вірить своєму щастю. Та це не лише себелюбство — я мушу їхати до Парижа.

— Ти ба! До Парижа! І ви їдете туди вперше?

— Авжеж.

— У вас там справи?

— Не мої: треба виконати останню волю бідолашного нашого капітана Леклера. Ви ж розумієте, Данґляре, це святе діло. Утім, заспокойтеся, я тільки поїду і повернуся.

— Так, так, я розумію... — сказав уголос Данґляр.

І додав подумки: «До Парижа, доправити листа, якого дав йому маршал. А нехай йому! Цей лист наводить мене на думку. Ох, Дантесе, любий ти мій! Ти ще стоїш під номером першим у реєстрі “Фараона”!»

І він гукнув Едмонові, що вже віддалявся:

— Щасливої дороги!

— Дякую, — відказав Едмон, озираючись через плече і приязно киваючи головою.

І закохані пішли собі, спокійні та щасливі, немов двійко обранців неба.

IV. Змова

Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків.

Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус