Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Мені здається, — сказав Данґляр Фернанові, — це весілля не всім принесе щастя.

— У мене воно викликає відчай!  — відтяв Фернан.

— Ви кохаєте Мерседес?

— Я обожнюю її.

— Давно?

— Відтоді, як ми знаємо одне одного; я все життя кохав її.

— І ви сидите тут і скубете на собі чуприну, замість того щоб зарадити лихові! А нехай вам дідько! Мені здавалося, не так заведено поміж каталянцями.

— Що ж, на вашу думку, мені вдіяти? — запитав Фернан.

— Звідки я знаю? Хіба це моє діло? Адже, здається, не я закоханий у панну Мерседес, а ви стукайте — і вам відчинять, як сказано в Євангелії.

— Та я вже знайшов було...

— Що саме?

— Хотів ударити його кинджалом, та вона сказала, що як з ним скоїться щось, то вона віка собі збавить.

— Облиште! Таке кажуть, та не роб­лять.

— Ви не знаєте Мерседес. Якщо вона погрожує, то таки виконує.

— Йолоп! — прошепотів Данґляр. — Нехай збавляє собі віку, мені що до того, аби лиш Дантес не був капітаном.

— А перш аніж помре Мерседес, — провадив Фернан із твердою рішучістю, — я піду з життя.

— Оце кохання! — п’яним голосом вигукнув Кадрус. — Оце кохання так кохання, або ж я нічогісінько в цьому не тямлю!

— Послухайте, — сказав Данґляр, — ви, здається мені, непоганий хлопчина, і я хотів би, дідько б мене вхопив, зарадити вашому горю, але...

— Так, — підхопив Кадрус, — кажи!

— Любий друже, — урвав його Данґляр, — ти майже п’яний: допий плящину, і ти будеш готовий. Пий і не пхай носа до наших справ. Для них треба мати свіжу голову.

— Я п’яний? — заволав Кадрус. — Оце сказав! Я можу випити ще чотири такі пляшки: це ж слоїчки з-під одеколону! Дядечку Памфілю, вина!

І Кадрус ударив келихом по столі.

— То ви кажете... — озвався Фернан до Данґляра, жадібно очікуючи закінчення обірваної фрази.

— Я вже не пам’ятаю, що казав. Цей пияк переплутав усі мої думки.

— То й нехай пияк! Тим гірше для тих, що бояться вина. У них, либонь, недобрі помисли, і вони бояться, щоб вино не вивело їх на чис­ту воду.

І Кадрус завів пісеньку, що була на ту пору у великій моді:

Всі негідники п’ють воду,

Що доведено потопом...

— Ви казали, — провадив Фернан, — що хотіли б зарадити моєму горю, але, докинули ви...

— Авжеж. Та щоб зарадити йому, треба завадити Дантесові одружитися з тією, яку ви кохаєте, бо весілля, як на мене, легко може не відбутися і без Дантесової смерті.

— Лише смерть може розлучити їх, — сказав Фернан.

— Ви міркуєте, мов креветка, друже мій, — урвав його Кадрус, — а Данґляр у нас розумник, хитрун, грамотій, він доведе вам, що ви помиляєтеся. Доведи, Данґляре. Я поручився за тебе. Доведи, що Дантесові не треба вмирати, та й шкода буде, якщо він помре. Він добрий хлопчина, я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

Фернан із досадою махнув рукою і підвівся з-за столу.

— Та нехай, — сказав Данґляр, утримуючи каталянця, — він хоч і п’яний, та не дуже далекий від істини. Розлука ділить незгірше, ніж смерть; уявіть собі, що поміж Дантесом і Мерседес виріс тюремний мур; він розлучить їх так само, як і могильний камінь.

— Так, але з в’язниці виходять, — озвався Кадрус, який, напружуючи рештки глузду, чіплявся за розмову, — а як людина виходить із буцегарні й зветься Едмон Дантес, то вона мститься.

— Нехай! — прошепотів Фернан.

— До того ж, — провадив Кадрус, — за що садити Дантеса до в’язниці? Він не вкрав, не вбив, не зарізав...

— Замовкни! — урвав його Данґляр.

— Не хочу мовчати! — сказав Кадрус. — Хочу, щоб мені сказали, за що садити Дантеса до буцегарні. Я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

І він вихилив іще келих вина.

Данґляр глянув ув очі кравця, що вже геть посоловіли, потім обернувся до Фернана і сказав:

— Тепер ви розумієте, що немає потреби вбивати його?

— Звісно ж, не треба, якщо тільки, як ви оце кажете, існує спосіб запроторити його до в’язниці. Але що ж це за спосіб?

— Якщо добре пошукати, то знайдеться, — сказав Данґляр. — Утім, — похопився він, — навіщо я оце встряю до цієї справи? Адже вона мене геть не стосується!

— Не знаю, чи стосується вона вас, — вигукнув Фернан, хапаючи його за руку, — та знаю, що у вас є причини ненавидіти Дантеса. Хто сам ненавидить, той не помиляється і в чужому почутті.

— У мене є причини ненавидіти Дантеса? Жодних, присягаюся! Я бачив, що ви нещасні, і ваше горе збудило в мені співчуття, та й годі. Та якщо ви гадаєте, що я стараюся для себе, тоді прощавайте, любий мій друже, виплутуйтеся з халепи, як завгодно.

І Данґляр удав, ніби хоче підвестися.

— Ні, залиштеся! — сказав Фернан, перепиняючи його, — хіба не все одно мені врешті, чи ненавидите ви Дантеса, чи ні. Я його ненавиджу і не приховую цього. Знайдіть спосіб, і я все виконаю; тільки не смерть, бо Мерседес заявила, що вона помре, якщо його уб’ють.

Кадрус похнюпив було голову на стіл, та звів її і глянув тяжким і безтямним поглядом на Фернана з Данґляром.

— Уб’ють Дантеса! — сказав він. — Хто збирається убити Дантеса? Не хочу, щоб його вбивали. Він мій друг, ще сьогодні вранці він пропонував поділитися зі мною грошенятами, як ото поділився з ним я. Не хочу, щоб убивали Дантеса!

— Та хто тобі каже, що його хочуть убити, телепню! — урвав Данґляр. — Ми просто жартуємо. Випий за його здоров’я, — провадив він, наповнюючи Кадрусову склянку, — і дай нам спокій.

— Так, так, за здоров’я Дантеса! — сказав Кадрус, перехиляючи келих. — За його здоров’я! За його здоров’я!.. Отак!

— Але... засіб? Засіб?.. — вигукнув Фернан.

— То ви ще не знайшли його?

— Ні, але ж ви самі заходилися...

— Правда ваша, — сказав Данґляр. — Французи перед іспанцями мають ту перевагу, що іспанці обдумують, а французи придумують.

— Ну то придумайте! — нетерпляче вигукнув Фернан.

— Слуго! — гукнув Данґляр. — Ручку, чорнила і паперу!

— Ручку, чорнила і паперу? — пробурмотів Фернан.

— Авжеж, я рахівник: ручка, чорнило і папір — мої знаряддя, без них я нічого не можу вдіяти.

— Он там на столі, — відказав слуга, показуючи пальцем.

— То несіть сюди.

Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки.

— Як подумаєш, — сказав Кадрус, ляскаючи долонею по аркушеві паперу, — що цим надійніше