Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.

В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськости, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.

П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України — «безглузді».

Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться.

Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величнього прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10, 15, 100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.

— Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857, — маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.

Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.

Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.

Розрив з суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.

— С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853, — мы разлучены огромным неравенством состояній, мест, возглядов на вещи.

Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, зневажливе ставлення до оточення. Він рвав з сучасністю, щоб творити прийдешнє.

В. Коряк («Українська література», 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літератури. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певну клясу, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.

Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференційованість, приналежність Куліша до «середньої кляси», — все це обумовило недостатню чіткість соціяльно-політичних поглядів Куліша, його вагання, ухили, політичне та ідеологічне угодовство.

Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусів писати анонімно абож під псевдонімом «Микола М.».

Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леонтія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.

Куліш ховався під шифром не тільки з своїм авторством, але й з думками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює.

Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника.

У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редакції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» це — «українські леґітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в завірюхах революційної хуртовини лишаються вірними синами «престола и отечества» і в свойому вірноподданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».

Звичка до компромісів, опортуністичне пристосування до політичної ситуації, постійне писання листів і прохань до III Відділу, до Орлова й Дубельта, цей стиль навмисних і натягнуто-перебільшених упевнень у своїй благонадійності позначився й на Кулішевій творчості.

«Офіційно» головний герой Кулішевого романа, боярич Олексій — леґітиміст, прихильник царя Бориса, «неофіційно» — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й незалежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у самозванця, а ще й рятує «Димитрія» від небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з’ясувати для цензури появу Однорога в бунтівників простим випадком і тим захистити себе від можливих закидів та обвинувачень у неблагонадійності. Наміри в Куліша найкращі. Що ж він може зробити, коли події були такі неблагонадійні? Куліш шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Однорога шифрована й псевдонімна, як псевдонімний сам автор.

З розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе не тільки спосіб захиститися від цензури, але й спосіб творчости. В основі його творчости, як і в основі творчости кожного романтика, лежить розлад між замислом і виконанням, між мрією і дійсністю, між особою і середовищем, думка про невтіленість мрії й недосяжність Далекої й Невідомої.

Уже критик «Москвитянина» Б. Алмазов свого часу підкреслив, що для автора «Истории Ульяны Терентьевны» і «Якова Яковича» властивий оцей розрив між замислом та виконанням.

— Это, — писав критик про Кулішеві повісті, — прекрасные мечты и образы человека, который еще не научился облекать их в соответствующую форму.

Та Б. Алмазов помилявся, коли гадав, що ця «недокінченість» і «невтіленість» є авторова хиба, що джерела розриву між наміром та здійсненням можна пояснити саме невмінням та письменницькою недосвідченістю молодого автора.

Невтіленість, половинчатість та нерішучість, розрив між замислом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвідмінніша риса художньої творчости Куліша, його соціяльно-політичної ідеології, його особи.

Це його стиль!

Куліш такий самий в своїх вчинках, в своїх коханнях, в своїх творах і в своїх соціяльних орієнтаціях.

Куліш свідомо культивує «невтіленість», «розлад» і «розрив». Як в «Олексії Однорозі» абож «Якові Яковичі», так і в своїх взаєминах з Лесею Милорадовичівною, Глібовою, Марко Вовчок, Рентель він свідомо культивує «невтіленість» і «розрив». Він свідомо йшов на те, щоб ствердити розлад між прагненням і втіленням цих мрійних прагнень в певних образах, в дійсності, в особах: неможливість здійснити мрію про любов.

Розрив між тенденцією і здійсненням це не тільки формальний момент у Куліша, не тільки композиційний спосіб. Способом розриву, десинтезації (Куліш людина «без синтезу») користувався Куліш скрізь і завжди. Спосіб розладу між замислом та виконанням був спосіб його літературного й соціяльного мислення.

Що цей розлад Куліш цілком собі усвідомив і, усвідомивши, ствердив як неминучий мистецький висновок із зовнішніх громадсько-політичних обставин того часу, про це ми якнайкраще довідуємося з власного Кулішевого листа до М. Д. Білозерського. Куліш писав про свій роман «Олексій