Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

зроблено, щоб дослідити економічні фактори, що в обставинах озлиднення дрібнопомісної шляхти та розвитку різночинства стимулювали політичну необхідність ліберальних реформ.

Катастрофа року 1847, заслання в Тулу приголомшили Куліша, вибили його з колії.

Роки після повороту з тульського заслання — роки невизначености, сумніву й вагань. Куліш не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись: він, як кажуть, ні в сих, ні в тих.

— Человек, соскочивший с рельсов, — визначає він сам себе.

Він увесь час почуває себе під вражінням катастрофи року 1847: людина без власного ім’я, під постійним поліцайним доглядом.

— Ой, лихо, всім так прийшлось, як тому Палієві в Сибіру. Зледащав же я, понурий, стареньким здаюся, — писав він 29/ІІ-62 О. О. Навроцькому.

Дворянство було віддано під догляд поліції, — зазначає М. Н. Покровський («Русская История», т. IV).

Характеризуючи миколаївську Росію, Покровський цитує Кюстіна, що був здивований з дисциплінованости російського суспільства. «В Росії, — писав Кюстін, — деспотизм працює завжди з математичною точністю, і в наслідок цієї останньої послідовности являється остаточне пригноблення. Обурюєшся, бачивши всю суворість цієї невідхильної політики. Але тремтіти не значить зневажати: не зневажають того, кого бояться». За Миколи І людина мусила жити поглядами державця. Ясно, що в такій обставі не було місця для незалежної й активної політичної думки.

Роки повного мовчання й важкої приголомшености зробили своє діло. Тютчевський заповіт мовчання («Молчи, скрывайся и таи и мысли, и мечты свои») виріс на ґрунті цих громадсько-політичних «безперспективних перспектив». Насмілитись перервати мовчання, скинути з себе ланцюги приголомшености було не легко, та й чи зумів Куліш їх колись остаточно скинути?!

Старий лад гнив, розкладався й смердів. Не було чим дихати від трупного смороду.

— Ще ніколи, — писав Куліш в одному з листів р. 1857, — наше суспільство так не відчувало тягару й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Навіть за часів Гоголя задушливий сморід розкладу старих основ не відчувався такою страшною мірою. Прийдешнє сучасного покоління жахливе.

Події 1847 року зліквідували Кулішеву політичну активність. Громадські несприятливі обставини, поліцайський режим миколаївського уряду не сприяли, надто в першій половині 50 років, розвиткові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціативи мас визначили напрямок громадських концепцій того часу.

«Н. Г. Чернишевський, — пише Плеханов, — не розраховував на народню ініціативу ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розчарувань, що прийшли за руйнацією сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західньоевропейського робітничого клясу» (Н. Г. Чернишевський. СПБ. 1910, ст. 44, 285).

Тільки поволі переживалося ці настрої аполітичного ліквідаторства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, вражіння р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадаймо остаточно й назавжди «зліквідованих» — Гулака, Оп. Марковича та інших Кирило-Методіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. Їх назавжди було викинено з колії.

Доба 50 років — доба «пишних людей», що не почувають соціяльного ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:

— Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжовані. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?

Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціяльної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50–60 років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.

М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціяльність політично-громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, — тут то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шестидесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значіння пролетаріяту зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніш. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому».[12]

Коли в 60 роках бракувало соціяльного ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціяльних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціяльних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.

Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербурґом і Україною, невиразність соціяльної приналежности, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтеліґент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.

— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.

— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, — що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! і туга хватає за серце чоловіка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!

Громадської української думки в 50 роках не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.

Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою, — таке образне самоуявління Кулішеве. Миколаївська епоха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців з самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючися, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність базується на тій економічній депресії, що так характерна для 20–30 років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40 роках, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40 років (З. Гуревич, 95).

Куліш не відчуває своєї залежности від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропаґує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив з суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.

— Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/ІІІ-57).

Української громадськости немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший,