Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

— Не раджу Вам читати його в друкові, коли Ви хочете читати справжній твір автора. Може можна буде переслати Вам власноручний рукопис… Що робити, коли автор безсилий змагатись з егоїстичним духом свого віку.

У ці ліквідаторські роки після катастрофи р. 1847 Куліш з визнанням власної «безсилости» виразно ставав на шлях ліквідаторства й ліквідаторської опортуністичної погоджености.

Гніт царського самодержавства, що рішуче розгромило перші паростки українського національного руху, Кирило-Методіївське братство, кволість початкових етапів розвитку української буржуазії обумовили вагання Кулішеві, нечіткість його ідеологічних спрямовань, непослідовність його поглядів і нерішучість його вчинків.

Протест проти реакційної політики миколаївського уряду, що його важкий гніт аж надто гостро відчував на собі Куліш, перебуваючи під доглядом поліції, цей протест набуває в Куліша не так політичних рис, як морально-філософських. Невдоволення з політичного ладу лишається в Куліша «культурницьким», «ідеалістичним», «аполітичним», «боротьбою за слово». Куліш ухиляється в моралізаторське культурництво, що служить, — як зазначає Плеханов, — «ідеальним» виходом з того становища, з якого не можна вийти шляхом «реальним».

Політична програма Кулішевого українофільства це — проповідь боротьби за слово, моралізаторська проповідь «правдивого серця», ідея «хуторянства», компромістичне вагання між містом і селом, — це анемічні думки, нетривкі позиції, сумнівні оцінки.

З моралістичною проповіддю «добра» й «добрости», просвітником виступає Куліш і в своїх романах. Культурництво — основний тон його взаємин з жінками. Як у сфері політичної акції він обмежується «боротьбою за слово», «проповіддю слова», так само і в коханні він обмежується листуванням з коханою жінкою, «словами», уникаючи зустрічі, побачення, рішучих, остаточних кроків. Він утримується здійсняти кохання: він шукає «ідеальних» виходів з кожної романічної ситуації, дарма, що шлях «реального» кохання зовсім не був би для нього неможливий.

Його кохання це — моралізаторство й менторство, культурницьке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначилася ця його тенденція «просвіщати» кохану жінку.

Ми звикли вірити в фікцію «я», в фікцію індивідуального й індивідуальности, підтримувати в собі і в інших ілюзію особи й особистого. Тимчасом, «я» тільки функція суспільства й кляси, політичних обставин, економічних умов, тільки частина й частка загального соціяльно-виробничого процесу.

Про кохання говорять як про інтимну справу людини, про замкнену ізольованість любовних переживань, про внутрішню зосередженість почуттів.

Поети звичайно описують любовне переживання в його космічній абстрактності, в його абсолютній піднесеній незалежності.

Поети творили ілюзію кохання, як ілюзію абсолютного почуття. Насправді можна було б говорити тільки про соціяльну обумовленість і соціяльну умовність любовного інстинкту. Кохання не є індивідуалістичне переживання. Переживання індивідуума, — воно є соціяльно обумовлене почуття; так само як і біологічно статевий потяг не є індивідуалістичне переживання, воно є прояв родового інстинкту, — отже заперечення індивідуальної самостверджености.

Кохання є соціяльне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, клясової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій. Досить переглянути історію Кулішевих кохань, познайомитись з його інтимним листуванням, щоб переконатись у цьому. Стиль Кулішевого кохання — функція соціяльної чинности.

Гніт суворого миколаївського режиму тяжить над Кулішем не тільки в сфері його мистецької й політичної діяльности, але й у сфері його індивідуальних настроїв і переживань. Не тільки в своїх ідеологічних переконаннях, але і в своїх найінтимніших переживаннях, в своїх романах він «детермінований», «невільний», «обумовлений», «функціональний», він цілком у владі соціяльно-політичної депресії.

Усі Кулішеві романи — абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні.

Куліш звик ховатись не тільки з своїми політичними поглядами, але й з любовними мріями. Він звик їх змінювати, затушковувати, ніколи одверто й до кінця їх не висловлюючи.

Історія Кулішевих романів це — історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання «льояльними» й «моральними». Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, «просвітництво», в проповідь «слова», так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й моралізаторство, вияв його «євангелістичного просвітительства», пророцького месіянства. Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.

Політична забороненість, соціяльна депресія, громадське банкротство, творча примушеність, необхідність ховатись за псевдонімом, друкуватись incognito, — такий Куліш скрізь і завжди.

Як у своїй творчості він мусів вважати на цензурні заборони, мусів погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.

Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.

«Погодженість» — друга натура Кулішева.

З. Гуревич у книзі про Кирило-Методіївців «Молода Україна» (Х.1928) каже про «обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціяльній фізіономії Кирило-Методіївців». Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах з жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціяльно-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст в романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначилися на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.

Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті «Мистецтво й громадське життя», аналізуючи окремі факти з російської та французької романтичної літератури, визначає соціяльну природу цієї літературної течії, як таку, що в її основі лежить «розлад між митцями та громадським середовищем, що їх оточує».

Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкрити себе, розкрити жінку. При зустрічах з жінками він лишається «безчувственним», він одягає маску офіційної благонадійности.

— Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш в листі до Лесі Милорадовичівни з 22 лютого року 1859.

Оця протилежність «поверховности» й «душевної глибини», оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомшеною пристрастю — такий був Куліш і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.

Палкий і разом з тим стриманий, пристрасний і методичний, подібний на пастора чи навчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!.. У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціялізмом.

— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом як під цим