Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

«Було б кого до кого ревнувати», — фиркнула вона. — «Але ти правий».

— Пане Сульфусе, нас ніхто не посилав, — продовжила дівчина вже в голос, вдаючи, ніби не помітила спантеличеного погляду чоловіка, який дивився на їх переглядання. — Правда. Якщо не вірите нам, можете зазирнути в мою свідомість й переконатися в цьому.

Вампір продовжував мовчки дивитись на них. Кілька хвилин тому начебто вже прийняв рішення й мирно розмовляв з Арнікою про бабусю, а зараз він прикидав, чи можна їм вірити. Це насторожувало. Ситуація відчувалась липко, двояко й абсолютно не так безпечно, як вони на те спершу сподівались.

Через деякий час він голосно потягнув носом повітря й видихнув:

— Добре, я розкажу вам. Але після пообіцяйте, що ніколи самі не станете мене шукати, — металеві очі лихо свіркнули. — Чудово, — протягнув він, щойно помітив легкі кивки з боку його непроханих сусідів.

Сульфус відкинувся на стільці так, наче це був не дешевий елемент декору в старезній брудній забігайлівці на околиці столиці, а химерне крісло з дорогої шкіри дракона, оздоблене пір’ям з крил пегаса.

— Повірте мені, дітки, не все те зло, про що в книгах заумних пишуть. А про те Пророцтво… знав я його, — він тяжко видихнув, ніби спогади давались йому особливо тяжко. — Ліча, хороший був хлопчина. Хороший, але химерний. Свою правду на все мав, за неї й боровся. От його й згубило.

Дзенькнув іржавий дзвінок. Двері в таверну відчинились і Сульфус напружився, побачивши на порозі трьох чоловіків, одягнених у металеві лати. Вони перешіптувались й шукали когось очима.

— А зараз прошу мене пробачити, затримався я в цьому місті, — він стрімко підвівся й попростував у протилежну виходу сторону. — Передай Тетяні вітання, дівчинко.

Не встигли вони навіть рота відкрити, як Сульфус зник у вікні.

— Тільки час дарма потратили! — обурювався Індгарт, коли вони уже повертались до Академії.

— Ну чому ж? Тепер я знаю, які дівчата тобі подобаються.

Арніка штовхнула друга ліктем в бік. Той лише засміявся.

— Спра-авді? — він вигнув брову. — І які ж це?

— Хм… — Арніка постукала пальцем по підборіддю. — Дай подумати. Невисокі, з темним волоссям і пишними формами?

— А ще з ідеальним вихованням і коротким язичком, на відміну від деяких.

— А що не так з моїм язиком? — вони зупинились посеред майже безлюдної вулиці.

В пообідній час тут завжди малолюдно. Чим часто користуються парочки, втікаючи з Академії на короткі денні побачення, або торчки, домовляючись з дилерами про зустріч.

— Надто гострий, — хмикнув Індгарт, схрещуючи руки на грудях.

— Перевірити хочеш? — всміхнулась Арніка, схиливши голову набік й вигнувши кутик губ.

— Ще чого, — ельф закотив очі. — А як мого відкусиш?

— Невже славнозвісний принц Ельфійського Лісу боїться поцілунку балакучої людської дівчини? — Арніка вигнула брову, опираючись на пусту бочку з-під води.

Дощів не було досить давно. Запаси в людей виходили. Скоро доведеться плести узори, аби уникнути засухи.

— Боїшся, що покарають за безчесний зв’язок з представницею іншої раси?

Арніка уже у відкриту насміхалась з Індгарта. Вона знала: його дійсно можуть покарати за тісні контакти з людьми. В ельфів усе, що стосувалось чистоти крові було надто строго.

Індгарта вона знала достатньо, аби розуміти, що навіть попри його бунтарську натуру та бажання постійно порушувати правила, він не вчинив би нічого, що дискредитувало його як майбутнього правителя. Й тому коли він схилився над нею так, що між їхніми губами залишилось буквально кілька волосин, була збита з пантелику. Індгарт лишень засміявся й легенько чмокнув її в ніс.

— Ти мені надто подобаєшся як друг, Арніко, щоб я хотів у майбутньому мати тебе за ворога, — сказав Індгарт, повертаючи на дорогу. — Пішли, треба сьогодні з’явитися хоч на одній парі, а то не всі такі розумні як ти й з першого разу розуміють.

Знущався навіть зараз, морда вухата. Він мабуть пам’ятав про той випадок, коли Арніка казала, що не буде готуватися до іспиту з мітології, так як може запам’ятати все з першого разу. Професор це почув і здати іспит вона змогла лише з третьої перездачі перед самим початком нового семестру — «щоб не повадно було».

Арніка відштовхнулась від бочки й пройшла повз занадто багато уваги приділяючи тому, аби не зачепити Індгарта в надто вузькому провулку. Серце вистрибувало з грудей, а у вухах шуміла кров. Вона вперше бачила Індгарта так близько. Виявляється, у нього не лише волосся біле, а й вії кольору останнього снігу в році. Не надто світлі, щоб зватися білими й не настільки темні, щоб бути як в інших. Він їх підфарбовував, щоб не виділялись на фоні горіхових очей. А над лівою бровою він мав ледь помітний шрам, якого Арніка раніше не помічала. Корисно все-таки іноді порушувати зону комфорту своїх друзів, мабуть… Якщо це не нашкодить ні вам, ні їм, звісно.

Попереду уже показалась Академія, залишалось повернути за ріг, коли біля гостьового дому промайнула тінь. Індгарт напружився, виловлюючи з рукава кинджал.

Тінь мелькнула ще раз. Цього разу ближче. Вона рухалась настільки швидко, що спершу Арніка сприйняла її за обман зору. Але коли Індграт зайняв оборонну позицію й запхав її за спину, липкий холод страху скував її.

— Або демони, або вампіри, — тихим шелестом попередив Індграт.

— Демонів вигнали з Сермізу більше ста кругів тому, — заперечила Арніка, очима шукаючи бочки з водою. Серце гучно гепало в вухах, а в роті відчувався їдкий присмак. Пусто. Жодної бодай наполовину порожньої бочки.

— Значить вампіри, — кинув Індгарт, дістаючи ще один кинджал. — Шкода, без гворду. В тебе є що?

— Ага, — спробувала усміхнутися Арніка, але вийшов скоріше оскал. — І першою, хто постраждає від того буду я сама, — в напоясному чохлі висів маленький ритуальний кинджал, інкрустований коштовним камінням — подарунок Індгарта на двадцятикружжя. Пускати такий в бій було б кощунством.