Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— І що ж вас цікавить, добродії? — запитав Філіп, зробивши наголос на останньому слові, киваючи в бік Арніки. Вона вловила нотку зверхності в його голосі.

— Спочатку, ми б хотіли, щоб ви представились нам як слід, Сульфусе, — Індгарт схилив голову на складені дашком пальці й широко вишкірився.

Обличчя Філіпа витягнулося. Сірі очі забігати зі сторони в сторону. Він спробував підвестись, але навколо кістей переплелись тонкі паростки, точно зчаровані Індгартом. На щастя, стілець був ще достатньо свіжим, щоб піддатися чарам ельфійського принца. Стільці, як і всі інші меблі в таверні були зроблені з відбірної осини, зібраної на повний місяць. Дерева, яке здатне забирати магію і силу у вампірів — хоч щось із розповсюджених Арбором легенд було правдою.

Індгарт схопив чоловіка за підборіддя і зазирнув в очі. Офіціантки за його спиною насторожились, але господаря поки не кликали.

“Гарний майстер попрацював”, — пролунав голос Індгарта в голові Арніки. Він часто так робив, коли не хотів, аби їх чув хтось сторонній. — “Не можу пробитись через ментальний блок”.

— Забирайтесь туди, звідки прийшли, — прогарчав вампір. Очі його на мить втратили сірість кольору й райдужка залилася примарною пеленою з червоного й чорного. — І скажіть йому, що більше я нічого скажу, хай хоч ізсушить, — осина залишала тонкі червоні опіки на блідій шкірі.

Камін полихнув, відзиваючись на криваву магію, очі історика налились кров’ю. Індгарт вищірився як гончак перед кидком. Перед ними, прикований до осинового стільця його магією, сидів літописець Сульфус, один із найстаріших вампірів Континенту. Єдиний з-поміж тих, хто ще застав Богів на цих землях.

— Нас ніхто не посилав, — повільно, як з диким котом, почала Арніка. Всередині все клекотіло від обурення на Індгартових методів. Домовлялися ж просто поговорити. Та в того завжди все не як в людей. — Ми правда хочемо задати декілька запитань стосовно Пророцтва про Ліча, але у нас на те є власні причини. Ми не завдамо вам шкоди, Сульфусе. Обіцяємо.

Історик багатозначно покосився на Індгарта. Той невдоволено крякнув і гілки, наче живі, втягнулися в підлокітники, звільняючи вампіра. Сульфус розтер кісті і сховав у широкі рукави. Індгарт підвівся і підійшов до барної стійки, за якою стояла симпатична німфіда.

— Представлятися далі імені не бачу сенсу. Нащадок Лісу, леді, розповість все що потрібно про мене знати, якщо вже не зробив цього. А от ваше ім’я я б хотів дізнатись, — сказав Сульфус, і відпив з кухля з характерним сьорбанням.

— Арніка Сіра.

Подумки вона вже розповідала Іоану на кафедрі про те, як мало літератури за темою і що вона вся в Забороненій секції. Він лише хитав головою, час від часу перебиваючи. Й з буркотінням про ліниве та дурне покоління, але давав нову тему про лісовиків чи лярв. Голос Сульфуса розбив бажану картинку.

— Сіра? — цікавість впізнання сочилась в голосі. — А не твоя бабуся завідує Сірим будинком?

От бісова личина!

— Так. Бабуся Тетяна заснувала його двадцять років тому. Після того, як ми переїхали з Арбору.

— Хороша жінка, знав її в молодості, — Сульфус усміхнувся, погоджуючись з чимось відомим лише йому. — Як вона? Все така ж жвава й лайлива?

Арніка ледь стримала нервовий смішок: так бабусю ніхто називати не наважувався. Здебільшого тому, що боялись. Бабка в неї дійсно хороша, але на її імені наче прокльон якийсь — тільки скажеш, або подумаєш про неї щось не те, як пристріт чи ще що по-гірше прилетить.

Коли Аніка на емоціях розповіла Індгарту про надмірне захоплення Тетяни кальцеоляріями. І погано відізвалась про аромат квітів. Вона ще три дні чихала пиріжковидними пелюстками тих самих кальцеолярій, поки професорка Аделаїда не зварила для неї протипристрітний напій. Як тільки в неї те виходить? І не відьма навіть.

— Вона…так, така ж як і завжди, — Арніка схрестила пальці в надії що промине.

— Боїшся, що прилетить? — погляд вампіра пом’якшав. — Не бійся, мене вона не чує. І тебе теж не почує, поки я поруч.

— Як?..

— Бо на того, хто дарує, подарунки не діють, — чесно сказав Сульфус. — Але давай це залишиться між нами?

Арніка кивнула і хотіла запитати ще, але до столу повернувся Індгарт.

— Я замовив іще настоянки, — сказав він, опускаючись по праву руку від Сульфуса.

— Ну й що ж такого ви хочете дізнатися, що пішли на порушення правил Академії? — поцікавився Сульфус.

Індгарт розслаблено сперся на стіл. Арніка взяла з нього приклад. Все ж, весь час сидіти з рівною спиною було дещо незручно. Вона сперла лікті на стіл й підперла однією рукою щоку.

— Те, про що ви говорили самі на початку нашого знайомства. Нам потрібна інформація про Ліча. А саме про його Останнє Пророцтво.

— Все-таки я мало вірю в те, що вами рухає лише цікавість. Вас точно хтось підіслав, — розчаровано прошепотів Сульфус. — Це Вони? Вести? І що вам обіцяли за інформацію?

— Знову ви, — видихнув Індгарт.

Пальці його вже прийняли позицію щоб було зручно писати магічні паси. Сульфус напружився й оголив гострі дрібні зуби.

Ситуацію врятувала німфіда з янтарним пивом. Офіціантка широко посміхнулась Індгарту, заправляючи чорну, як смола прядку волосся за вухо. Він простягнув руку й шльопнув по м’якому стегну, від чого та пискнула. Озирнувшись навколо, схилилась до Індгарта, щось прошепотіла йому на вухо, погладивши по плечу. Потім, окинула гидливим поглядом Арніку, хмикнула й пішла назад до стійки.

«І що це було?» — дивлячись їй у слід, подумки запитала Арніка, сподіваючись, що ельф все ще нишпорить в її голові.

«Що?»

«Не придурюйся», — якби можна було б, вона його хотіла зараз стукнути чимось по дурній голові.

«Я не придурююсь».

«Інде…»

«Потім, Анко», — обірвав її Індгарт, — «зараз у нас є справи важливіші за твої ревнощі мене до офіціанток.»