Ілона Волошин - Спадок на трьох, Ілона Волошин

На мить в мені заграла надія, моя робота хоч і приносить гроші, але через насичений графік я рідко бачу Оскара і мало проводжу час з сином. Але за мить усі мої надії розбилися вщент.

 — Твоя пропозиція доволі цікава, але нажаль я змушена тобі відмовити. Дякую тобі.

 — Чому ж, Ем? Гадаю, усяк тобі тут буде краще.

 — Життєві обставини... — кидаю я і опускаю погляд.

 — Емелін, усе гаразд?

 — Так, у мене все добре. Справді добре. Пробач, мені треба йти, я поспішаю...

— Стривай-но! Візьми кілька круасанів для Оскара! — чоловік вручає мені білий пакет. Узявши його я відчуваю як мої руки гріє тепла випічка.

— Дякую, Мартіне! Бувай!

Щойно двері Мартінової крамнички зачинилися за мною, я ступила на холодний тротуар. На дворі знову починає дощити. До роботи ще година, маю змогу прогулятися по місту, побути зрештою сам на сам зі своїми переживаннями, геть незважаючи на пішоходів. Я не хотіла непокоїти Мартіна, коли відмовлялася від його пропозиції, але зі мною він матиме лише клопіт. Негоже так чинити з людиною, яка намагається бути поруч та допомагати.

Таким чином я і розчинилася у власних проблемах, минаючи спустошливі вулиці та тротуари. Я й не помітила, як опинилася на одному з причалів Вашингтона, де ловлять рибу. Гострий вітер зрідка доторкався до мого обличчя, розганяючи думки та намагаючись заспокоїти мою розбурхану свідомість.

Тут тихо. Лише час від часу чуються звуки води та скрип дерев’яних дощок під ногами рибалок. Я підходжу до краю, спостерігаючи за м’якими хвилями, які розбиваються об причал. Саме тут, будучи біля річки, можна розслабитися і відпустити увесь негатив. Відчуття свободи переплітається з жалем, але водночас, це може бути початком чогось нового… Сказала б я, але мене, нажаль нічого краще не чекає. Дорога до Вашингтона для мене була в один бік.

Простоявши кілька хвилин, я наважуюся відлучитися і повернутися до спустошених доріг, які ведуть до ресторану, у якому мене очікує прибирання після учорашнього свята. Прямуючи до виходу, позаду мене залишаються гучні розмови рибалок. Кілька чоловіків розмовляють надто голосно і це не може не привернути увагу. Різко повертаюся до них і ледь не завмираю на місці. Я помічаю на іншому боці причалу силует, який викликає у мене глибокий шок і стає справжнім дивом і несподіванкою. Моє серце зупиняється на мить, а потім починає шалено калатати — я не можу повірити, що він тут і що я не помилилася, вирушивши сюди.

— Вільяме! — кличу я, сподіваючись що чоловік мене почує, але звук автомобіля позаду розчиняє мій голос в повітрі. Чоловік швидко сідає в машину й одразу рушає з місця. Все обривається... Я не можу повірити, що випадково зустріла його, і тепер, коли натрапила на його слід, безглуздо втратила можливість відновити зв'язок, якого зараз так потребую.

Я стою під дощем, що стає все сильнішим, і збираюся з рішучістю йти далі. Цей день дається мені важко. Усі думки лише про чоловіка, якого я несподівано зустріла на вулиці. А чи він пам'ятає мене? Що я скажу, коли ми зустрінемось віч на віч? Чи мають ще мої почуття значення? Моє серце не знаходить спокою цілий день, я кидаюся від однієї справи до іншої, намагаючись хоч на хвилинку відволіктися, але нічого не допомагає.

³

Настає вечір, вже близько одинадцятої. Я повертаю ключ у дверях нашого ресторану, і втома огортає все тіло. Дістаю телефон і надсилаю Ханні коротке повідомлення з проханням зустрітися. Вона погоджується і я, не зволікаючи, поспішаю додому.

Вуличні ліхтарі освітлюють мокрий після дощу тротуар, а в брудних калюжах відбивається нічне небо та зірки. Я знову думаю про того чоловіка. Колись і ми, так само пізно ввечері, поверталися додому після прогулянки в далекому Сан-Франциско. Спогади болючі, але попри все вони залишаються найціннішими, нічого кращого чи гіршого за них немає.

Я відчиняю старі скрипучі ворота, вже майже зношені від часу. Біля вікна помічаю маленькі долоньки, а з-за фіранки виглядає миле личко Оскара. Усміхаюся й махаю йому, і він зникає десь у кімнаті. Світло, що ллється з вікон, нагадує мені про домашній затишок і теплу атмосферу.

Здалеку чую короткі кроки і поскрипування підлоги. Я повертаю ключ у дверях і щойно вони відчиняються, Оскар вистрибує на мене й кидається в обійми. Я підхоплюю його з холодного бетону біля дому й заношу в теплий дім. У кімнаті пахне свіжозавареним гарячим чаєм.

— Оскаре, у тебе гості? — запитую я в малого, опускаючи його на підлогу.
         — Так! — Він кумедно намагається дотягнутися до дверної ручки, і я допомагаю йому з цим нелегким завданням.

— Пізненько ти сьогодні, — чую голос Ханни за дверима. Вона сидить за столом із чашкою чаю та старою газетою.
         — Ханно! Привіт, люба! — вітаюся я, вішаючи пальто на вішак. Ханна має ключ від нашої з Оскаром орендованої квартири, тому її присутність тут мене не дивує — навпаки, я довіряю їй у всьому.
         — Ти написала, що хочеш поговорити, ось я і прийшла.
         — Чудово! Зараз. — Я дістаю з сумки вже холодні круасани з пекарні Мартіна. — Оскаре, подивись, що я тобі принесла!
         — Мені? — скрикує він і підбігає до столу, тягнучись до круасана.
         — Зачекай, я підігрію!
         — Ого, звідки ти їх взяла? — запитує Ханна, відкушуючи шматочок.
         — Я ходила до Мартіна, до його крамнички.
         — Фух! — видихає подруга. — Я вже думала, що ти когось пограбувала.
         — Ханно, що за жарти! — відповідаю я, підводячись. А тоді змінюю тему на головне. — Я його бачила, — кажу, і слова, ніби застрягають десь усередині, плутаючись.
         — Кого? — подруга дивиться на мене здивовано, легко піднявши брови.
         — Ханно, не дивись на мене так. Того, хто мені зараз так потрібен. Вільяма.
         — Як це сталося?
         — На причалі, серед рибалок. Він був там. Я намагалася підійти ближче, але не встигла, тоді він сів у машину й поїхав. І тепер мене це не відпускає.
         — Якась ти дивна сьогодні, не побачивши його зблизька стверджуєш, що це точно він.
         — Це був він, я впевнена! Я б упізнала його тінь навіть серед мільйонів. Ханно, він тут, поруч! Не можу повірити, що він так близько.
         — Гаразд, припустімо, ти не помилилася. Що далі? Як будемо його шукати?
         — Я не знаю, люба. Поняття не маю, як він живе зараз. Ми не бачилися вже так давно…
         — Ти все ще його кохаєш? — несподівано питає Ханна, дивлячись мені прямо в очі. Я відводжу погляд, намагаючись сховатися від того, що й так очевидно.
         — До чого тут це? Я… Я роблю це заради Оскара.
         — Емелін, ти кохаєш його, так?
         — Знаєш, підсвідомо я вважаю, що забула. Але серце пам'ятає все до найменших дрібниць. Воно б'ється так шалено, що здається, ось-ось вистрибне із грудей. І коли я побачила його образ на тому боці дороги, мені здалося, ніби важкий камінь впав із душі.