Ілона Волошин - Спадок на трьох, Ілона Волошин

— Ханно! Перестань!

— Ем, я не можу це прийняти. Не розумію, як ти можеш жити так, наче нічого не сталося.

— А що сталося? — запитала я, уникаючи колючих, як трояндові колючки, деталей.

— Ем!?

— От бачиш! Ханно, послухай! Все, що відбувається, — на краще. Я прийняла це. Я знаю, що він зможе піклуватися про Оскара і дати йому краще дитинство, ніж я, бо все, що я можу, — це залишити його сиротою. Я повинна подбати про його майбутнє, розумієш?

— Ем, ти неймовірно сильна! Я захоплююсь твоєю відвагою! — сказала Ханна, голос у неї трохи зм’якшав.

— І я тебе люблю, Ханно! Годі, повертаємося до роботи, не хочеться ще більше сердити Оверлін.

³

Я закінчила працювати о десятій вечора, затримавшись на дві години. Повертаючись додому до Оскара, відчуваю, як холод стає ще різкішим, хоча після дощу повітря свіже й легке. Все навколо давно зачинено, лише вуличний ліхтар кидає тьмяне світло на тротуар.

Здалеку чутно голоси з парку — зазвичай у такий час блукають п’яниці. Я проходжу повз зачинену пекарню і бачу, як на холодному бетоні сопе старий безхатько. Серце стискається — як би не допустити такого життя для свого Горобчика, коли він залишиться один, без мене. Скоріше б знайшовся його батько, хоча я не певна, що він взагалі тут. Уже п'ять років минуло і за цей час він жодного разу не дав про себе знати. Я лише знаю, що чоловік переїхав до Вашингтона, але шукати його у великому місті здається марною справою. Якби тільки все склалося інакше...

Світло з нашого вікна просочується крізь шпарини і падає на моє обличчя. Відкриваю стару скрипучу браму і Оскар, як завжди, підбігає до вікна. Почувши звук, він першим визирає назовні. Я махаю йому рукою і заходжу в дім. Стомлено обіймаю малого, а він хапається за мою сумку. Та сьогодні мені нічим його порадувати — грошей ледь вистачає на найнеобхідніше. Він трохи засмучується, але поки нічого кращого запропонувати йому не можу.

Коли Оскар уже спить під теплою ковдрою, у безпеці, я нарешті можу залишитися на самоті. Ніч і кухня — ідеальна атмосфера, але заспокоїтися не вдається. Ми вже три місяці в цьому місті, а слідів його батька досі немає. Час минає. Перечитую газету з надією знайти хоч якусь зачіпку. Але хіба видання напише про простого чоловіка, який не залишив сліду? Крапля надії все ще жевріє десь у глибині душі, але я не можу дозволити собі втратити її.

³

Минаючи зранку холодні вулиці Вашингтона неабияк відчувається ритм цього міста. Іноді здається що я не встигаю за ним. Прямуючи по одній із вулиць підходжу до старої Мартінінової пекарні, яка вкотре зачарувала вулицю запахом свіжої випічки. Минаючи її складно пройти повз. Рипнули двері. Так і не змастив їх Мартін, уже тиждень як риплять.

 — Емелін! — чоловік піднявся з-за прилавка. Його прикрашав білий фартух, який Мартіну дуже личить і я з впевненістю можу сказати, що це справді його справа! — чудово виглядаєш! Який я радий тебе бачити, заходь скоріш!

Чоловік розвів руками за прилавком і розтанув у посмішці.

— Ми давно не бачилися! — підіграю я.

— Так і не скажеш що майже сусіди. — Сміється той.

 Мартін — мій хороший знайомий, старший за мене. Проживає на сусідній вулиці, тож нам вдалося кілька раз перетнутися.

 — Давай я чаю нам заварю!

— Що ти, Мартіне, я не на довго до тебе.

 — Я тебе так просто не відпущу! О, принесу нам свіжих круасанів, щойно з печі.

Заходжу за прилавок до Мартінової підсобки. Мою увагу привертають білі стіни, які прикрашають обрамлені картини, їх настільки багато що не вдається й усіх тримати в полі зору. Чисті чашки на полиці, з яких стікає вода, додають атмосфери. Стіл закладений документами і різним мотлохом. Я підіймаю кілька паперів і починаю підскладувати їх.

— Не переймайся, я зараз приберу тут.

 Мартін поспіхом взявся за папки, і почав складати туди журнали і свої речі.

— Мартіне, облиш! — зупиняю його я.

— Я не готувався сьогодні приймати гостей, але я дуже радий тебе тут бачити. Зажди!

Чоловік зняв зі себе фартуха, повісив його на гак біля виходу, руками поправляючи його. Я зауважила що він досить акуратно поводить себе з речима. Усе таке чисте і випрасуване, я б не сказала що він працює з тістом, а запах його одеколону заполонив приміщення. Вдихаючи, я піджимаю свою сумку до живота.

— Ось і чай, обережно бо ще гарячий.

Мартін дістав з полиці дві чашки і наповнив їх чорним чаєм.

— Дякую, але не варто перейматися.

—  Зачекай но! — Мартін поставив переді мною тарілку з круасанами, відчувши їхній запах я зрозуміла наскільки була голодною увесь ранок.

— Пригощайся, люба.

Він сів навпроти мене, поправив волосся. Я відкусила шматочок круасана.

— Смачно! Б'юся об заклад, що таких як у тебе немає у всьому Вашингтоні.

 — Це все старий дідусевий рецепт. Крамничка дісталася мені у спадок, доглядаю її і люблю.

— Це справа усього твого життя?

— Ні, тобто не зовсім.

— Не зовсім? — перепитую я посміхнувшись.

— Ну власне за професією я столяр, але батьківська крамничка всеж узяла перевагу на свою сторону. Це як мій прояв поваги до покійного дідуся. Я не міг її занедбати або продати. Занадто цінна пам'ятка.

— Це дуже зворушливо. Мало таких людей залишилося у світі, зазвичай вони не надто дбають про минуле.

 Наша розмова зав'язалась доволі приязно. Надкусивши шматок круасана з яблучною начинкою, зрозуміла що я надто концентруюсь на роботі і не завжди можу провести час із сином, а йому б сподобалися круасани Мартіна.

 — Як твої справи? — неочікувано запитує Мартін.

— Та от спішу на роботу, за кілька днів потрібно знову сплачувати оренду.

— Емілін, пропоную тобі влаштуватися до мене, створимо тобі усі комфортні умови, і з сином частіше бачитимешся. Все ж краще, не потрібно буде добиратися так далеко. Як ти на це дивишся?