АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- Цікаво. Не думала, що люди так роблять. І що далі?

- Пошукаю житло і роботу.

- Отже, ти надовго?

- Уявлення не маю. Але необов'язково.

- А як же твоя сім'я? Близькі? Звідки ти? Чому все кинув і поїхав? Вибач, звісно. Я завжди сую свій ніс куди не слід. Просто в мене цікавість у порядку черги йде першою, ніж тактовність.

- Я не знаю, де мої родичі. Я навіть не особливо в курсі, скільки мені років. Розмито, але пам'ятаю, що коли був дитиною, ми їхали з матір’ю в поїзді. Вона вийшла з вагона на одній із зупинок і більше не повернулася.

- Чому ж її не знайшли?

- Можливо, з нею щось сталося. На кінцевій станції мене забрав до себе провідник до з'ясування обставин. Але, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. У нього був син трохи старший за мене. З ним ми і залишалися, коли у нового опікуна за розкладом призначався рейс. Він був мені і як старший брат, і як батько, і як захисник, і як друг. Ми разом виросли.

- Ну ось. А кажеш, близьких людей немає.

- Тому що його більше немає.

- Почекай. Це означає, ти не знаєш, коли в тебе день народження?

- Точної дати не знаю. Мені навіть ім'я дали з футболки, в яку я був одягнений. На ній був намальований ведмідь. І написано "Добрий Енді". Латинською "добрий" - bonum. Тому я з того часу Енді Бонум.

- Я думала, так тільки у фільмах і серіалах буває. А я їх багато бачила. Неймовірно, Енді Бонум! До речі, я працюю офіціанткою в кафетерії кінотеатру. І нам якраз потрібен касир. Я зможу узгодити це з босом. Продавати квитки зможеш?

- Можна спробувати. Тільки тобі це навіщо?

- Цікавий ти. А ось і Стівен! До речі, мене звати Райлі-Грейс...

- Ти не можеш постійно ночувати на роботі, - обурювалася турботлива кучерява знайома, притримуючи страви на таці.

- Я поки що не знайшов те, що буде поблизу і по кишені, - відповів я.

Чесно, я шукав житло. Але вартість оренди однієї маленької кімнати в цьому районі дорівнює двом місячним виплатам за роботу в касі. Домовившись із керівництвом, сплю поки що в кінозалі. Зате в будівлі навпроти є салон краси. Купатися і стежити за зовнішністю ходжу до них. На це йдуть якісь гроші із зарплати, але з питанням гігієни - повний порядок.

- Ходімо сьогодні з нами в боулінг. У нас зі Стівеном запланований поєдинок.

- Можна.

Вона посміхнулася і вислизнула до столиків.

У Райлі-Грейс немає хлопця. Вона вважає це "зайвим тягарем" і "задушливою кліткою". Її право. У чомусь я її розумію. Я й сам понад усе ціную вільне дихання. У прямому і переносному сенсі. Така воля самотності. Тільки в моєму сприйнятті "тягар" і "клітка" - це не сама наявність партнера для стосунків, а спільні з ним спогади.

Однак ми з нею частенько спілкуємося. Вона любить безперервно говорити. Але ще більше - запитувати. Її зараз біля мене дуже багато. Скрізь - вона. Нескінченно показує мені, на свій смак, найцікавіші місця в місті. Лише за минулі три тижні я бачив Кіркстальське абатство, Королівську збройову палату, Такрейський медичний музей, палац Гервуд, ратушу Лідса, кілька десятків кафе-барів, діджей-барів, вікторіанських будинків елю та ще багато інших місць, які облюбували студенти. Вони, до речі, зі Стівеном теж студенти. А ще знайома мені з гордістю розповіла, що саме в цьому місті вивели йоркширських тер'єрів і ердельтер'єрів.

У боулінг сходили. Утрьох. Як троє знайомих. І все б нічого, якби наступного дня вона не завітала до мене в "спальню".

Я вже було зручно влаштувався на сидіннях, як з увімкненим на телефоні ліхтариком увійшла вона. А я думав, у будівлі, крім охоронця, нікого немає. Пізно. Зачинено. Тому й несподівано.

- Не лякайся, Добрий Ведмедик. Це всього лише я.

Гостя пробиралася в темряві через ряди сидінь. Її спалах майже нічого не освітлював. Так, бігаючий відблиск.

- Попкорн будеш?

- Що ти тут робиш?

- Несу попкорн, - відповіла Райлі-Грейс таким тоном, ніби це я дивний, а не вона.

- А-а. Тоді зрозуміло, - погодився я так, ніби це все мені пояснило.

Знайома сіла на килимові сходинки і поставила поруч велику склянку з гостинцями.

- Одягайся, - промовила вона і спрямувала світло ліхтарика на свою руку, на якій лежав пакетик із "захистом".

"Облиш. Не жартуй так".

- Не найкраща з твоїх ідей, - прокоментував я такий сувенір.

Я занадто часто вмикаю голову. Більше того, не пам'ятаю, коли я її вимикав. Іноді, звісно, легше і продуктивніше, коли дієш інтуїтивно, за звичкою або шалено. Але це не про мене. Я завжди оцінюю ситуацію, оточення, власні можливості та наслідки. Такі правила: подумав - зробив. Не навпаки. Цього пункту дотримуюся неухильно. Це свого роду обов'язок перед самим собою.

- Я твій друг, Ведмедик Енді, - тихо промовила вона, вкладаючи свій презент у мою руку і знімаючи з себе футболку.