АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

Будинок уже почав валитися. Його намагалися загасити, але людина, яка перебувала всередині, не зможе дочекатися, поки полум'я вщухне повністю. Там немає повітря, яким можна було б дихати.

- Я благаю вас. Він же там! - кричала ридма все та ж жінка. - Зробіть що-небудь!

Палаючі двері перегородили вхід. Багато з тих, хто виводив людей, тепер теж активно гасили вогонь. Зайти у будівлю було вже важко і небезпечно.

Жінка стояла на колінах і плакала.

Я зірвався з місця і побіг до будинку.

- Енді, ні! - почув я за спиною вигук напарника.

Я спробую.

Вибивши ногою прогорілі двері, я опинився всередині. Костюм поки що трохи захищав від полум'я, але тут занадто багато диму. Промінь ліхтаря не пробивав цю димову завісу. Переміщуючись приміщенням, я марно намагався знайти ще одну людину. Шанси, що він десь сховався і досі живий, мінімальні. Але все ж це можливо, адже його взагалі не знайшли. Завжди залишається надія.

У кімнатах і коридорах, куди мені хоч якось можна було пробратися, люди були відсутні. Натомість вогню і диму занадто багато.

Час спливав. Кисень у балоні майже закінчився. Я вже задихався. В очах темніло. Вдих, як подвиг. Повітря чорне і їдке. Маска більше не рятувала. Мене не вистачить надовго... Де ж він? Я не міг змиритися з тим, що не знайшов потерпілого. Потрібно було виходити з приміщення, поки ще була можливість зробити це самостійно. Але я продовжував шукати.

"... Врятуйте... Він же там!.." У голові лунав несамовитий жіночий крик. І саме він утримував мене в цій пекельній будівлі.

Я не помітив, як поруч зі сходами впала ще одна стельова балка. І цього разу влучила точно в ціль. Вона привалила і припечатала мене до сходів. Напевно, на цьому все. Голова настільки важка, що мені не під силу її підняти. Я вже не міг дихати і нічого не бачив. Більш того, я навіть не знав, в якій стороні вихід.

Спробувавши поворухнути хоч якимись частинами тіла, я зрозумів - рукав костюма намертво зачепився за конструкцію, що впала. Сильно смикнувши рукою, я звільнив її. Але тканина порвалася, тим самим забезпечивши вільний доступ до моєї шкіри. І вогонь із задоволенням скористався цим запрошенням. Він миттєво обпалив усю мою руку...

- Тримайся, хлопче, - почув я звідкись здалеку знайомий голос.

Дихання... Примусове й нав'язливе. Киснева маска. Значить, хтось знайшов мене. А я не знайшов того, кого так просили знайти.

Після кожного нападу нудоти на мене знову надягали маску. Тепер я почав відчувати, як нестерпно болить рука. Як боляче дихати. Захитує чи здається? Розплющивши очі, я зрозумів, що перебуваю в реанімобілі. Поруч сиділи мій напарник і один із лікарів. Найімовірніше, мене везли в госпіталь. Але думки зовсім не про це.

- Я не знайшов, Гратін! Я не врятував його, - хвилювався я, намагаючись зняти маску. - Я недостатньо сильний.

- Ти дуже сильний, Енді...

Два тижні я провів у лікарні. Був час прийняти певні рішення про своє майбутнє. Рука ще довго нагадуватиме мені про мою помилку і провал. Як і божевільні сни. Тепер майже щоночі мені марився задимлений будинок. І я затамовував подих, побоюючись зробити вдих. А потім знову і знову бачив незнайому дівчину: вона плакала і простягала руки, намагаючись мене обійняти. Можна ще хоч якісь підказки? У мене поки що не виходить розгадати цей ребус.

Я коротко підстригся і полетів із Франції. Тепер Велика Британія. Працюю касиром у кінотеатрі й більше не хочу карати себе за неврятовані життя. Я зламався і втратив віру в те, що можу комусь щось зробити хорошого. В один звичайнісінький четвер я купив квиток на найближчий за розкладом літак і почав новий розділ своєї біографії. Це зайняло всього півтори години мого часу. І аеропорт Марсель Прованс перетворився на Лідс-Бредфорд.

Тут по-іншому. Люди інші. Моє життя інше. Я - той самий.

До французької мови ще потрібен був час, щоб звикнути. З англійською - взагалі жодних проблем.

- Справляєшся? - Райлі-Грейс, маневруючи з повною тацею страв між столиками, підійшла до віконця каси.

- Начебто.

Тут можна не впоратися?

Райлі-Грейс - дівчина-посмішка. Це перша людина, яка заговорила зі мною після прибуття в інше місто. У неї цікаві кучері. У неї десять запитань на хвилину. У неї ледачий кіт у рюкзаку.

- За тобою не приїхали? - запитала вона мене тоді в аеропорту, коли я сидів у залі очікування, пив каву й озирався на всі боки.

- Ніхто й не мав приїжджати.

- Сумно. А я чекаю на брата. Його літак приземлиться за п'ятнадцять хвилин. То що ж ти тут робиш?

- Поки що п'ю каву. А потім що-небудь придумаю.

- У тебе тут немає знайомих або родичів? - допитувала дівчина, погладжуючи пухнастого звіра в її сумці.

- Ні. Приїхав просто так.

- Чому саме сюди?

- Квиток дали сюди. Літак доставив сюди.