Юлія Рудишина - Осіння примара, Юлія Рудишина

Вона плакала так сильно, що переплакала дощ, виття її було гучніше вітру, коли зрозуміла Ровена, що залишилась у світанковому лісі одна. Не було біля чарівного дерева ні її коханого, ні жорстокого лісового духа, який дав їй життя, але відібрав серце. Летіло з дерев листя, кружляло у золотавій імлі, шурхотіло під втомленими ногами, коли Ровена йшла геть… Вона шукала Моргана – до самого Самайну шукала в тумані фейрі, який – вона вірила – може привести її до чарівного світу. Але всі шляхи приводили в нікуди, всі шляхи обривались біля скель, в яких за легендами і був прохід у світ фейрі.

Ніхто з чарівних істот не чув нещасну Ровну.

А люди її боялись. Обходили стороною. Не дивились навіть у її бік.

Всі пам’ятали похорон та вбитого горем її чоловіка. І ніхто не вірив в те, що вона звичайна людина – ніхто не повертається з Тієї  Сторони таким саме, як був. Вона прийшла в свій будинок, але її прекрасний сад закидали бур’яном та камінням, вибили шибки та ледве не вчинили пожежу… Хто то був з сусідів, вона не знала, та й не збиралась шукати винних. Вона розуміла людський страх. Хто зна, як би сама вона поводилась на їх місці?

І Ровена перед самим Самайном покинула містечко назавжди. Тільки прихопила з собою сокиру чоловіка – і відчаї вона була готова на все, щоб повернути його, або дістатися того світу, де літає його душа. Навіть зрубати кляте чарівне дерево, яке належало Зеленому чоловіку.

Вона йшла по сутінковому лісу та слухала вітер і пісні фейрі, вона бачила зелені вогники, що заводять в цю страшну осінню ніч на болота, вона чула виття диких псів… і йшла зі своєю сокирою далі по золотому килиму з листя.

Коли виблиснуло лезо та перший раз торкнулося стовбура чарівного дерева, навкруги загуло та завило, скрикнув хтось у синіх сутінках та зів’яле листя закружляло навкруги неї – немов чарівна завірюха. Коли другий раз вдарила Ровена по стовбуру, виник з туману стурбований лісовий дух.

— Що ти робиш, навіжена? – засичав він, махаючи руками.

— Вбиваю тебе, як ти вбив мого коханого! – кинула Ровена та знову замахнулась. – І я клянусь, я зрубаю це дерево і потрощу всі твої вівтарі. Нічого про тобі не залишиться…

І така жага помсти була в її очах... Такий відчай… Що дух зрозумів – вона все це зробить. Виконає погрози. І вперше за вічність він злякався – адже це дерево було його домівкою, його серцем. Без нього він довго не проживе на цьому світі. Розвіється як туман над лісом, як листя восени зітліє… Вся його сила в цих коренях.

— Що ти хочеш? – спитав він, стаючи між нею та деревом, і сокира пройшла крізь його напівпрозоре тіло.

—  Моргана. Поверни його. Або відправ мне до нього. Все єдино. Тільки щоб ми були разом.

— Бачу, сила вашого кохання така, що може зруйнувати чари мого лісу, — стурбовано с казав дух і вимушений був погодитись. – Добре, дівчино. Я відкрию тобі путь до нього.

В дереві з’явились дверцята, і Ровена кинулась туди в надії, що скоро побачить Моргана.

Він чекав її серед смарагдового туману, серед старих ялинок, на порозі невеличкого будинка. Паркан з зелених кущів та невеличкий сад з трояндами… все це було дуже схоже на те місце, де жив він зі своєю коханою до її смерті.

Осіння чарівна ніч зустрічала їх, дарувала магію любові, зігрівала та коливала серед таємничого лісу, що навіки стане їх домівкою… Але цим двом, розлученим смертю та об’єднаним коханням, було все єдино, де жити – аби разом…

Ровена кинулась в обійми коханого, щоб більше ніколи не відпустити його від себе.

Кінець