Юлія Рудишина - Осіння примара, Юлія Рудишина

3

У лісі панувала криштальна тиша. Срібне світло місяця тонким мереживом падало крізь гілля дерев, що майже втратили свою листву, мерехтіли вдалині дивні червоні вогники – немов літали у темряві крихкі сяючі метелики. Морган йшов та уважно вдивлявся в дерева, щоб не пропустити ті, що ростуть з одного кореня. Ялини змінялися дубами, і знову починався хвойний ліс – але не було нічого схожого на ті чарівні дерева, про котрі сказав йому Зелений чоловік.

— Йди зі мною, любий… — почувся знайомий голос, і серце Вернена завмерло, а потім розбилося на сотні уламків. Це був голос Ровени.

— Де ти? — крикнув він, обертаючись. Але в темряві не було нікого – тільки шипшина тягнула до нього свої віти, усипані кривавими ягідками. – Ровена! Ти де?

Він наосліп тягнувся у темряву, хитався немов п’яний, але ніде – ніде! – не бачив Ровену. Його лице збліднуло ще сильніше, а очі горіли від несамовитої люті.

— Ти не бачиш мене! – у голосі мари почувсь розпач. Не бачиш мне! – заволала вона, літаючи навколо нього, і від крику її згинались дерева. – Чому ти не бачиш мене?.. Морган! Ти чуєш?

— Чую! – скрикнув він, знову кружляючи по галявині. Він зазирав під каменюки та під кущі, вітром носивсь по сухій траві, але ні сліду… нічого. Тільки білий густий туман, що був схожий на дим від багаття, зміями повз по землі.  – Звісно, чую! Але не бачу, ніде не бачу, де ти, Ровена?..

— Він мене не бачить… — у голосі примари почулися сльози. – Не бачить… він щось говорить, я бачу це по його губам, котрі хочу поцілувати… вони солодкі як вересовий мед, як ожинове вино, яким він завжди пригощає мене в цю осінню ніч… єдину ніч, коли я могла його чути, а він мене – бачити… А тепер я не чую! Не чую! Я не чую тебе!

— Я не бачу тебе… — прошепотів він виснажено, і блискавицею спалахнуло – вони у різних світах. Щось страшне сталося цьогоріч. Брама у світ мертвих не розкрилася, його примара, його осіння люба примара не змогла потрапити до нього.

Якби він міг, то побачив би напівпрозору тінь, що сіла на траву поруч з ним. Руда висока жінка з сумними очима тягнула до нього тонку кістляву руку, і дзвеніли на ній браслети з сердоліку та яшми, сонячного бурштину… всі осінні кольори були у відтінках цих камінчиків, що колись подарував Морган своїй коханій.

— Ти не бачиш мене… А я не чую тебе… — прошелестів її голос, немов шурхотіло сухе листя, яке ніс по землі холодний північний вітерець.

— Я кохаю тебе, Ровена.

І це вона зрозуміла по губам та гірко посміхнулась. Але сумні очі залишились такими ж — сповненими туги та болю.

— Я буду поруч, чуєш? – прошепотіла вона, намагаючись його торкнутись, але рука її проходила крізь його тіло, немов була з туману чи диму.

Вона ярилась через те, гнівно виблискували її очі, але намагалась не додавати в голос страждання. Вона почала співати його улюблену пісню – і листя падало на його бліде обличчя, немов торкаючись Моргана замість Ровени.

— Я кохаю тебе, Морган, йди на мій голос…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍