Юлія Рудишина - Осіння примара, Юлія Рудишина

Бринів у сутінках чарівного осіннього лісу її тонкий ніжний голос. Голос, в якому чутно було і пісні фей, і дзвони срібні, що несуться у Мабон з глибини хащ, і ледь чутний сміх, і радість… Ровена ділилась спогадами, мріяла про майбутнє… немов не розуміла, що вже мертва, що немає ніякого майбутнього… Але Морган не втрачав надії на зустріч на перехресті часів, він вірив – у такі свята, коли темрява та білий день, смерть та життя приходять в рівновагу та стають поруч – можливо все. Колись він думав, що збожеволів, перший раз побачивши тінь коханої на порозі осені, у віночку з жовтого ламкого листя та з горобиновими бусами. Але навіть так – було краще. Краще було поринати у свої сновидіння, цілувати Ровену та милуватись з нею, сподіваючись, що жорстокий ранок, який розвіє чари Мабону, ніколи не настане.

І він щось відповідав їй, навіть розуміючи, що вона його не чує, і все вдивлявся у сутінки, немов вірив, що може розгледіти тонку тінь серед тіней чарівного лісу. Осінь кружляла золотою завірюхою, холодила обличчя та жбурляла під ноги листя та хвою, тремтіла у темряві срібними зірками, підморгувала тонким серпом місяця… І здавалось, осінь хоче допомогти закоханим віднайти одне одного.

Морган йшов стежиною мертвих, і ось побачив велику галявину, вкриту дубовим листям, та чарівне дерево. А під його пишними вітами – Зеленого чоловіка. Його очі були такі ж самі, як в того старого, якого зустрів Морган на вуличках міста, але одежа вже — з трави та листя, прикрашена камінчиками та ягодами шипшини. На голові – мох та папороть.

— Прийшов, — здивувався той, але потім побачив, як кружляє біля чоловіка тінь його померлої дружини. – Йди звідси! – махнув рукаю та насупився. – Нема чого тобі наші розмови слухати! Йди собі!

Якби могла мертва ще більше збліднути – але й так була мов порцеляна її шкіра. Стріпнулася, закружила над коханим, не в змозі його торкнутися, завила несамовито – немов звір лісовий, та й майнула кудись за дерева, не в змозі ослухатись старого чарівника.

— Я чув її голос, — сказав Морган та підійшов до лісового духу, торкнувся стовбура, відчуваючи силу цього чародійського дерева. – Вона приходила до мене. І так, це вона привела мене сюди. То виходить, не все втрачено? Я можу її повернути?

— Не знаю, не знаю… А ось скажи мені, чоловіче, що б ти віддав за цю зустріч? – примружився дух лісовий. – За все треба платити в мертвому світі… але скінчиться Мабон, і вона знову покине тебе.

— Що хочеш бери, душу мою вічну бери, життя готовий віддати, або ще торкнутися її та сказати, як сильно я її кохаю. Немає мені нащо жити без неї.

І така туга була в його очах, така пітьма… що лісовий дух не став нічого перепитувати чи давати Моргану випробування. Розумів – така сила в його кохання, що всі перепони він пройде. Адже не побоявсь у світ мертвий йти, не боїться бездушним залишитись. Так що – тільки час втрачати. А його не так багато лишилося, скоро зачиниться брама у світ мертвих до наступного свята перелому часів. До Самайну. Але на Самайн мертвій дружині дороги додому не буде… Тоді чудовиськам путь відкрито.

— Ти залишишся тут замість неї, — суворо сказав Зелений чоловік. – Після того, як Мабон розтане у туманах, вона оживе, забере твої роки та силу. А ти – станеш тінню у світі тіней.

— Я згоден, — луною прокотилося над лісом, і зелена блискавиця влучила в чарівне дерево, розсипаючи навкруги смарагдові іскри. Полум’я охопило Моргана, і все зникло перед його очима.