Юлія Рудишина - Осіння примара, Юлія Рудишина

5

Туман білими зміями ліг біля ніг Моргана, розвиднилось в лісі чарівному – світло було, немов дниною, немов на дворі початок осені, коли ще тільки жевріти полум’я на гілках дерев починає. Коли летить з вітром павутиння, коли дощі омивають зів’ялі трави, коли квіти стають сухими та ламкими, втрачаючи свої сили та життя… Вітерець теплий, південний, сяйво смарагдове з неба ллється, лунає здалеку пісня ніжна у супроводі сопілки, яка виграє красиву та тужну мелодію. Феї, мабуть, кружать десь у хащах… Інколи вони з’являються в тумані – далеко-далеко, ледве розгледіти можна їх між стовбурами дубів та струнких осин. Спалахують, як ті багаття, що люди палять на курганах, і зникають в імлі чарівного лісу.

— Ти бачиш мене? – почувся шепіт поруч, і з-за дерева вийшла Ровена.

Морган дивиться на неї – нагледітись не може. Личко сяє ніби місяць, очі зірками горять на блідому обличчі, волосся темним оксамитом здається… Морган завжди буде пам’ятати, яке воно шовковисте та м’яке на дотик. На голові примари – віночок з кленового листя, але здається воно вирізаним з бурштину. Червоне плаття полум’ям горить, прикрашене горобиною та червоним камінням. А губи пухкі немов в крові… або то сік ягідний? І не розбереш…

Красива. Неймовірна. І така… жива.

— Я бачу тебе… — прошепотів він, торкаючись її руки. – Невже я бачу тебе?..

Справжня. Хоча долонька її й холодна, ніби у мертвої – але все єдино, вона й при житті завжди мерзла, він звик гріти її руки довгими зимовими ночами. Звісно, не була вона настільки крижана… але Морган готовий був гріти її хоч все життя…

— Я чую тебе, — дзвенів її голос у осінній чарівній тиші, і вона сміялась – але гірко, немов розуміла, що все це ненадовго. Це лише мить перед обличчям вічності. Самотньої вічності. – Що ти наробив тільки, якого лиха ти наробив, любий мій… Навіщо ж ти… навіщо?

— Хотів тебе ще раз побачити, — відповів він, обнімаючи її. — Торкнутися… за цю мить не школа цілого життя…

Вони опустилися у листя та туман, і білий дим сховав їх від чужих поглядів… хоча в цьому місці, сповненому таємниць та чар, всім було однаково на нещасних закоханих. Цей ліс бачив стільки обіймів та кохання, стільки розставань… що звичним стало проводжати людей та чарівних істот в інші світі назавжди… Що йому, вічному, ця випадкова сутінкова мить?

А вони кохалися серед осінньої хуртовини з золотавого листя та туману, кохалися, немов хотіли назавжди лишитися єдиним цілим, і їхні клятви та признання летіли з вітром у всі віддзеркалення світів, і плакав за ними дощ, і стогнала земля, немов не хотіла, щоб ці двоє розлучилися…

— Я не дозволю забрати тебе, — шепотіла Ровена, гладила його лице, цілувала рідні губи, торкалась холодними руками широких плечей, немов не вірила, що це все не сон, не ілюзія. Але ж розуміла – чарам осені, чарам таємничого Мабону скоро скінчатися… як завжди… як завжди лишиться вона на самоті. Тільки тепер – його не буде. Він обіцяв віддати себе мертвому світу замість неї… Навіщо? Як їй жити потім без нього? Куди йти? Навіщо їй це життя, це прокляте життя, якщо не буде його…

— Ти будеш жити… вони обіцяли. Краще так… — відповідав він.

— Кому краще? – розлютилась вона, вдарила його по грудям, на очах блистіли сльози. – Кому краще, Морган? Що мені робити там без тебе? Чому ти зробив, це, чому?..

— Я хотів тебе ще раз побачити…

— Я теж, але… — і вона забилась у його обіймах у гіркому плачу. І вторив їй вітер, і осінь, і ридав з нею дощ та цей чарівний ліс посеред перехрестя світів… І не було їй розради.

І коли з’явився на галявині дух у зеленому плащі і короні з моху та рогів оленя, що здавалось, ростуть з його кучерявого смарагдового волосся, Ровена кинулась на нього, благаючи та заклинаючи не розлучати її з Морганом.

— Я не дозволю тобі це зробити!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍