Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Енні, ми не поїдемо до Ірландії. Ще не час. Поки що не час, — сказав він, уперто виперши підборіддя й забракувавши мої туристичні брошури та плани маршрутів.

— А коли настане час? — стиха спитала я.

— Коли ти будеш доросла.

— Що? Та я вже доросла, — наполягала я, досі говорячи з акцентом.

— От бачиш? Оце було ідеально. Природно. Ніхто не здогадався б, що ти американка, — зауважив він, намагаючись відвернути мою увагу.

— Оїне. Будь ласка. Вона мене кличе! — театрально застогнала я, хоча моє захоплення було щире. Вона справді мене кликала. Я мріяла про неї. Жадала її.

— Вірю, Енні. Вірю. Та нам ще не можна повертатися. Що як ми поїдемо й більше не повернемося?

Ця думка мене здивувала.

— Тоді ми залишимось! Ірландії потрібні лікарі. А чому б ні? Я могла б навчатись у виші в Дубліні!

— Нині наше життя тут, — запевнив Оїн. — Час іще настане. Тільки не зараз, Енні.

— Тоді ми поїдемо туди тимчасово. Просто рушимо в подорож, Оїне. А коли вона закінчиться, повернемося додому, хоч як мені там сподобається й захочеться лишитись.

Я гадала, що говорю про це дуже розважливо, але його непохитність збивала мене з пантелику.

— В Ірландії небезпечно, Енні! — скипів він. Кінчики вух у нього почервоніли, а очі спалахнули. — Ми не поїдемо. Сили небесні, дівчинко. Забудь про це.

Його гнів був страшніший за ляпас, і я побігла до себе в кімнату й грюкнула дверима, плачучи, лютуючи і снуючи дитинні плани втечі.

Але дідусь так і не поступився, а я в дитинстві не була бунтаркою: він ніколи не давав мені приводів для бунту. Оїн не хотів їхати до Ірландії — не хотів, щоб я поїхала до Ірландії, — і я зрештою здалася з любові й поваги до нього. Якщо спогади про неї так сильно йому болять, то як я можу вимагати від нього повернутися? Я викинула брошури, вже не говорила з ірландським акцентом і стала читати Єйтса лише на самоті. Ґельської ми не кинули, але ця мова не навіювала мені думок про Ірландію. Вона навіювала мені думки про Оїна, а Оїн наполягав, щоб я йшла за іншими мріями.

Я почала писати власні оповідання. Творити власні історії. Я написала роман про часи процесу над салемськими відьмами — підліткову книжку, яку продала одному видавництву у вісімнадцять років, — а Оїн провів зі мною два тижні в Салемі, що у штаті Массачусетс, дозволивши шукати інформацію хай скільки на те буде потрібно часу. Я написала роман про французьку революцію, подавши її події очима юної фрейліни Марії-Антуанетти. Оїн радо впорядкував свій графік, переніс зустрічі з пацієнтами й повіз мене до Франції. Ми побували в Австралії, щоб я змогла написати історію про відправлених туди англійських в’язнів. Ми побували в Італії, в Римі, щоб я змогла написати оповідку про молодого солдата, який жив за часів падіння Римської імперії. Ми побували в Японії, на Філіппінах, на Алясці — і все заради пошуку інформації.

Та до Ірландії ми не їздили ніколи.

Я здійснила десятки подорожей самостійно. Останнє десятиліття свого життя була занурена в роботу, витворювала історію за історією, їздила то сюди, то туди, щоб шукати відомості й писати. Я могла б поїхати до Ірландії сама. Але так цього й не зробила. Це чомусь здавалося недоречним, до того ж завжди було потрібно розповідати якісь інші історії. Раніше я чекала на Оїна, а тепер його не стало. Оїна не стало, і я нарешті опинилася в Ірландії і їхала по інший бік дороги з Оїновим привидом у голові та його попелом у валізі.

У моїх грудях знову здійнявся гнів, який я відчувала шістнадцятирічною дівчиною, — гнів через несправедливість і незрозумілість його відмови.

— Дідько! Оїне! Ти маєш бути тут, зі мною! — скрикнула я, вдаривши по керму зі сльозами на очах, і мало не врізалась у вантажівку, що розвернулася, і в ній застережно натиснули на клаксон, який гучно заревів.

Приїхавши при заході сонця до готелю «Ґрейт-Сазерн» у Слайґо — величної блідо-жовтої споруди, зведеної за кілька років після Ірландської громадянської війни, — я зупинилась на переповненому паркінгу й уперше за десять років проказала розарій[9], вдячна за те, що лишилася живою. Разом із валізами незграбно ввійшла до готелю і, зареєструвавшись, піднялася сходами, які нагадали мені знімки «Титаніка». Це дивним чином перегукувалося з тривожним передчуттям, що з ним я боролася, відколи виїхала з Нью-Йорка.

Я повалилася на велике ліжко, оточене важкими меблями та стінами у шпалерах різних відтінків пурпурового, і заснула, навіть не роззувшись. Прокинулася дванадцять годин по тому, дезорієнтована й голодна як вовк, і пошкандибала до санвузла, де зіщулилася в абсурдно вузькій ванні, дрижачи й намагаючись зрозуміти, як увімкнути гарячу воду. Усе довкола було не таке, як я звикла, але доволі подібне, щоб розібратися, нехай і не одразу, проте мені стало прикро, що я ледве впоралася із цими несподіваними труднощами.

Годину по тому, прийнявши ванну, висушивши волосся й одягнувшись, я взяла ключі й спустилась ошатними сходами до їдальні внизу.

Вулицями Слайґо я пересувалася у трагічному зачудуванні: дівчинка в мені витріщалася на найменші дрібниці, а згорьована жінка була пригнічена тим, що я нарешті приїхала сюди, але Оїна зі мною немає.

Пішки я пройшла вздовж Волф-Тон-стріт до Темпл-стріт, а там постояла під дзвіницею величезного кафедрального собору Слайґо, закинувши голову й чекаючи, коли заб’ють у дзвони. На одній стіні поряд зі словами, які оголошували ці місця «краєм Єйтса», було зображено обличчя Вільяма Батлера Єйтса — сивого і в окулярах. На портреті він скидався на Стіва Мартіна, і ця дешева демонстрація викликала в мене огиду. Єйтс заслуговував на більше, ніж бридкий мурал.

Повз музей Єйтса я проїхала без найменшого жалю. На знак протесту.

Містечко було розташоване вище рівня моря, і то там, то тут визирав довгий берег, лискучий і оголений через відплив. Я проблукала занадто довго, не звертаючи уваги на те, як далеко вже зайшла, а очі вбирали все, що безпосередньо оточувало мене. Я забрела до цукерні, бо, щоб усидіти за кермом аж до вечора, потребувала цукру, водночас треба було розпитати, як мені повернутися до готелю й Дромагайра.

Власник цукерні, товариський чоловік за шістдесят, умовив мене купити кислої локриці й шоколадно-карамельних цукерок і запитав, що мене привело до Слайґо. Американський акцент виказав моє походження. Коли я згадала про Дромагайр і пошук предків, він кивнув.

— Це зовсім недалеко. Хвилин за двадцять дістанетеся. Треба буде обігнути