Несвятий революціонер - Університет Блага, Несвятий революціонер

Зайшовши у середину, прямо біля дверей Авдія зустрів старенький чоловік, який сидів на інвалідній колясці, повністю без ніг.

-Надія майбутнього сьогодні завітала до нас. Такий молодий і вже у лікарню ходить… Внучок. – заплакав дідусь. – зроби все, що ти можеш, аби наступні покоління не жили так, як прожили ми. Ми, старі, нікому не потрібні. Партія плювала на нас, а тим паче на калік. Ми не лице союзу, виродки та каліки ним бути не можуть. Старий вже своє віджив, мені нема чого боятись, нехай по мене прийдуть КДБісти і вже принесуть мені смерть. Я втомився від життя, я втомився від Комунізму. Зачекай, не йди… Не покидай старого, як покидає решта. Не йди, хлопче! – провив чоловік

Авдій у сльозах втік від дідуся. Йому набридло плакати, йому набридло почувати себе слабким. Він знав, що навіть тут, у лікарні, стіни усе чують. Лемішину стало шкода дідуся, так як він розумів, що за слова, які говорив старенький, йому залишилося недовго. Стіни усе чують.

Кожен з поверхів мав втрачену надію, що перший, що останній – четвертий. Люди були змучені життям. День за днем маленький всесильний колос видаляв яскраві фарби із їхнього буття, залишаючи лише червоне, жовте та чорне. На 4 поверсі знаходився лише єдиний кабінет лікаря – хірурга Прошина Олега Станіславовича. Запеклий комуніст сидів за чорними, металевими дверима, на яких висіла золота табличка, де було вишито ім’я та прізвище головного хірурга. Все решта – палати. Зі 104 морозний холод пройшовся по шкірі Авдія. Там нема вікон. Лише гучний кашель йшов звідти.

-Болить, мені болить. ЛІКАРЮ, БОЛИТЬ! – лунав крик зі 106 палати.

З кабінету Олега Станіславовича вийшла медсестра, яка мимовільно поглянула на Лемка, діставши шприц із чимось незрозумілим усередині.

-Будь ласка, не вколюйте мені це, я помираю… ААА, БОЛЯЧЕ! – хвилина і чоловік заснув.

Не відомо чи він помер, чи лише заснув, але медсестра зачинивши двері палати пішла із лицем повним смутку. Сьогодні крізь палати ходила чорна художниця разом із своєї сестрою, наносячи білі або ж чорні фарби на місця, крізь які проходила. Білий колір біля палати повертав душу назад у тіло хворого – чорний забирав. Лише її кістлява рука тримала у руках пензлика, а сестра тримала палітру з фарбами, з двома кольорами.

Авдій постукав до кабінету хірурга. Тиша.

-Заходьте, будь ласка!

Лемко відчинив холодними руками двері. На стіні висів червоний прапор із жовтим молотом та серпоп на ньому, поруч стояла шафа із вініловими дисками, коли ж біля самого Олега Станіславовича стояв грамофон, під який він слухав музику, коли приходив знову з операційної. Окуляри звисали на резинках у спеціаліста, через які він намагався розгледіти бодай щось. Зір давно підводив хірурга, але це не заважало йому проводити операції на найкращому рівні. Лагідний погляд, густі брови та зморшки, які виступали на обличчі Прошина. Лікарю було вже за 50 і його молодість поступово його покидала. Олег Станіславович гадко посміхнувся, пишучи щось у журналі. Тиша. Лише звук ручки перебивав її.

-Щось хотіли, молодий чоловіче?

-Лемішина Антоніна… Як вона?

Олег Станіславович припинив писати та посмішка з його лиця зникла так же раптово, як і з’явилась.

-Надійтеся на краще, чоловіче. Лікоть зламаний вщент зачепив променеву кістку, здвинувши її на міліметр. До того ж були пошкоджені і судини, які здійснюють кровопостачання. Хлопче, ситуація критична, потрібно вирішувати буде відразу по ходу операції. Наслідки можуть бути не дуже радісні, але все у наших з колективом силах, аби вберегти Антоніну, і ми це зробимо! Зараз 13:30, плановий час закінчення операції 16:00. Очікуйте.

-Лікарю, у яку з палат ви її помістите?

-108. Не переживайте, юначе, який би стан не мала наша лікарня. Наші діти – це майбутнє, умови будуть якнайкращі.

-Скільки з мене… Олегу Станіславовичу, я доплачу за будь-що потрібне, тільки зробіть все, щоб з Тоня не відчувала болі і змогла мене обіймати так, як зазвичай.

-200 карбованців, хлопче. За палату я не візьму.

-Олегу Станіславовичу! Негайно, Антоніну готовитимуть до операції, анестезіолог вже прийшов, очікуємо лише вас. – швидко забігла медсестра у кабінет.

-Очікуйте…

-Авдій.

-Очікуйте, Авдію, і надійтеся на наші вправні руки.

Студент сів під кабінетом і чекав, його погляд впав на 106 палату. Біля її дверей були недосить добре помітні лінії чорного. Авдій заснув, спершись на стіну.

-Синочку, чуєш, ми зараз пограємо з тобою в гру… - стукіт у двері. Ви з Антоніною ховайтеся під ліжко, а ми з татком вам щось подаруємо.

-Добре,  матусю, а що це буде?

-Мамо, не йди, будь ласка, прочитай казку, мамусь. – злякано сказала Тоня

-Мої ви дітки…

-Лариса, ховай дітей.

-Таточку?

-Все добре, мої хороші. Ви слухались маму? Гайда грати у гру.

Стукіт у двері не зупинявся.

-Так, татку, Тоню ходімо під ліжечко.

Світло у кімнаті вимкнулось, стомлена Лариса обійняла Федіра та вони вийшли з кімнати.

-Тоню, як думаєш, що це буде?

-Не знаю, братику, але надіюся, те що змусить нас посміхатися.

-Це точно. Тихо, хтось з батьків йде.

Двері відчинилися. Світло з коридору променями падало у кімнату, повільними кроками хтось зайшов у ню.

-Авдію, прокидайтеся.  – перед Лемком стояв Олег Станіславович.

-Що? Лікарю, як вона?!

-На жаль, юначе, ми зробили все, що могли.

-Не кажіть, що моя сестра померла. Прошу, не кажіть… - стримував сльози Авдій.

-На щастя, ні. Проте, Авдію, руку їй довелось ампутувати. Кров перестала надходити у передпліччя, і нам прийшлось видалити ту зону, аби не стався некроз всієї кінцівки.

-Як це все можливо… Лікарю, це не сон? Будь ласка, нехай це буде сон. Я хочу прокинутись. – погляд Авдія миттєво став пустим.

-Мені прикро, юначе…

Авдій знаходився у своїх думках. Він проклинав себе, що не став щитом для своєї сестрички, проклинав за свою слабкість. Ця подія надломила його ще більше. Його тримало те, що сестра все ж жива, а значить йому ніяк не слід було здаватися, заради неї.