Несвятий революціонер - Університет Блага, Несвятий революціонер

-Мовчати не красиво, студенте, але все ж, хочеш ти цього, чи ні, але ти будеш на нас працювати.

-Ні за що. – через сили промовив Авдій.

-Слушне рішення, хлопче, але ти будеш, адже нічого немає ріднішого у тебе за Антоніну, чи не так?

Авдій мовчав.

-Я так і думав. Мовчання – це теж відповідь Лемішин, але вже сприйняття його кардинально змінює суть.

Лаврентій підняв злегка руку, зробивши характерне клацання середнього та великого пальця, він її опустив. Удар. Металевою палкою Берій вдарив з усієї сили по ліктю маленької Антоніни. Вона закричала і не відводила погляду від брата.

-Відпустіть її, виродки!!! – закричав Августин.

-Ти будеш на нас працювати?

-Ні і ще раз ні!

«Клац». Удар. Антоніна закричала ще дужче. Авдій хотів накинутись на псів, але різко побачив у руках Лаврентія пістолет направлений на Тоню. Грицен покурював сигару, не відводячи погляду від Лемка.

-Подумай ще раз, Авдію. – докурював сигарету Лаврентій. Спокійний капітан лише насолоджувався тим, що відбувалося.

-Відпустіть її, прошу… - заплакав Лемішин.

«Клац». Удар. Хрускіт. Берій зламав руку Антоніні, продовжуючи її тримати за скалічену руку, що приносило ще більше болі. Від больового шоку, Тоня не розуміла, що відбувається, але продовжувала плакати, не відводячи очей від брата.

-Я ЗГОДЕН! Відпустіть її.

«Клац». Останній удар. Тоня втратила свідомість.

Потушивши недопалок об стіну, Лаврентій заховав пістолет.

-Відпусти її, сержанте, нам час йти. Авдію, о 7 ранку, щоб вже йшов до університету. Я сам тебе знайду. Ходімо, Берію. – переступивши через Тоню, Лаврентій разом Берієм пішли.

Авдій підійшов до сестри та впав на коліна, наклонивши голову до грудей. Зрозумівши, що Тоня дихає, він негайно викликав швидку. У його голові з ним говорили стіни, які чують усе і знають теж все. Вони попереджали його у під’їзді, щоб Лемко не заходив у квартиру, але юнак їх не чув, як не чує зараз.

2.

13:00

У кареті швидкої допомоги, на старенькому УАЗі, у якому абсолютну не було нічого, окрім двох койок, на якому лежали травмовані або хворі пацієнти, студент молив, аби за всю дорогу, що вони їхали, не було жодного затору, щоб люди на вулиці, дорозі, на пішохідних переходах на хвилинку зникли, аби янгол зміг дібратися до Тоні та вберегти її. У його кишені було 700 карбованців, які він забрав із вази, у яку відкладав кошти, які йому дарували або він заробляв. Велетень медицини щодня, з кожним сантиметром, опускався все нижче й нижче на коліна. Він очікував своєї смерті, механізми, які надавались Партійними інститутами, працювали жахливо. Вони не підтримували рівень, який був зараз, та й були вже застарілими, як і навчання у СРСР. Так і зараз, сидячи у кареті швидкої, очікуючи поки водій їх довезе, фельдшера лише спостерігали за безпритомною Тонею та наляканого Авдія, який злегка поглажував її по голові. Вколовши укол від зняття жару, лікарі відійшли від Антоніни, періодично повертаючись до неї назад. Лемко заснув. Сили покинули його після важкого емоційного дня. Систематично йому снився сон, але без продовження. У сні він разом із маленькою Антоніною ховались від когось під ліжком. Маленький, на той час, Авдій тихо спостерігав за темрявою. Момент – і двері відчинилися, світло променями у кімнату, повільними кроками хтось зайшов у ню.

-Молодий чоловіче, прокидайтеся, ми вже приїхали. Дівчинка прокинулася, але не розмовляє. Мені потрібні…

-Тоню, Тонечку, сонечко… - Авдій заплакав. – Я не знаю, чому це все з нами трапилось, чому саме ти…

Антоніна не дивилась на свого брата. Її очі були повні сліз, а погляд падав на підлогу.

-Все ж, молодий чоловіче, мені потрібні дані ваші і вашої дитини чи сестри. Поки двоє моїх колег доставлять її до хірурга

-Лемішин Авдій Федорович, 1962 року народження, безробітний, навчаюся у Комуністичному економічному університеті імені Романа Назаровича Волобуєва. Лемішина Антоніна Федорівна, 1969 року народження, учениця школи №6. Обидва сироти. Знаходимося під опікою Буртної Катерини Олександрівної – сестри покійної мами.

-Робочий номер телефону?

-Я не знаю.

-Що ж… А ким тітка працює?

-Продавець книжок у книгарні «Библиотека знаний»

-Дякую, цього достатньо. Я зателефоную їй, як знайду номер у книжці із номерами. Біжи до лікарні. Кабінет хірурга на 4 поверсі. Як вийдеш – відразу поверни наліво, хірургічне відділення знаходиться саме там. Бережи себе, а Олег Станіславович зробить все, щоб все з Антоніною було добре.

Авдій вийшов із автомобіля. Він власними очима бачив, як сьогодні велетень став на коліна. Пошарпані стіни корпусів. У деяких побиті повністю вікна, замість яких стояв картон. Опалення взагалі не було. Вмикали лише у випадках, коли на вулиці вже було за -10 градусів, а до того люди, окрім травм і інших захворювань, отримували ще й бронхіт або запалення легень. Для лікарів тут завжди була робота. За недолугі смерті від їх рук, спеціалістів не саджали у тюрми, а змушували працювати й надалі. Проходячи повз психіатричний корпус, Лемко побачив, як із вікна за ним спостерігала жінка. Абсолютно адекватна із змарнілим обличчям, яке нагадувало змарнілого кита, який викинувся на берег, аби дожити свої останні години перед смертю. Кров’ю на вікні її палати дещо нерозбірливими буквами написано : « Враг Родины». Авдій не знав точно, чи дійсно ця жіночка нею і є, чи це написали людині, яка була тут до цього, але розумів він одне, що хтось від його доносів опинятиметься тут.

Велет спостерігав своїми очима, яких у деяких ділянках не було. Він  бачив Авдія, який стояв перед входом до хірургічного відділення. Хлопець плакав, не стримуючи гнів. Колос лише привідкрив тихенько для нього свої двері, щоб Лемко зміг побачити свою сестру, яку велет оберігав. Біля входу стояв автомобіль швидкої, який привіз того безхатька, що просив завжди стакан води у Лемішина. Мертвого. Авдій вирвав. Студент згадував, що проходивши біля нього, він бачив червону субстанцію, але сліпо пішов далі. Стіни говорили йому, що безхатька убив Берій, але Лемко стін не чув.