Несвятий революціонер - Університет Блага, Несвятий революціонер

-Сьогодні, Лемішине Авдію Федоровичу, настав той день, коли ми можемо тебе почесно нагородити за твою працю.

У Авдія засяяли очі, слухаючи це, нарешті він отримає те, заради чого працював стільки часу.

-Від імені Генсека Коршуна Ігната Сільвестровича, рятівника та героя Союзу, ти нагороджений почесною «медаллю» та місцем у залі слави Комунізму. Твоє ім’я ніколи не буде забуте! А твої подвиги вивчатимуть у книжках! Герой! Герой! Герой! Берію, надіти «медаль» герою Комунізму негайно.

Лемішин заплющив очі та усміхнувся. Він уявляв, як йому співають дифірамби, як його ім’я є на кожному заголовку газет. Лемко відчув, як до нього наблизився Берій. Щось ударило у груди, мабуть, Берій так чіпляв медаль.

-Авдію, розплющи очі!

Перед хлопцем стояв Берій, який ударив його ножем у груди. Кров стікала на поріг університету.

-А тепер, Лемішине Авдію Федоровичу, щоб твоє ім’я було прославлено назавжди повторяй за мною ці слова! Комунізм

Страх. У Авдія відняло мову, те чого він боявся, ось – ось станеться з ним.

«Клац». Лаврентій зробив характерне стискання великого та середнього пальця.

Ніж Берія увійшов і бік живота Авдія.

-Скажи ці слова, герою, СКАЖИ!

-Комунізм… - Лемішин виплюнув кров, - вічний.

«Клац». Крик перебив тишу.

-Комунізм житиме… - «удар», - з нами. – кашель наповнений кров’ю. – завжди!

-СЛАВА ГЕРОЮ КОМУНІЗМУ! – викрикнув Лаврентій, одягнувши кашкет КДБ та віддавши честь тому, хто виконував його роботу.

Авдія вбили перед університетом, де його завербували. На місці руйнацій того, що колись подавало надію та благо усім студентам, які вступали у нього, лежав труп студента, який не по своїй волі став завербований КДБ.

-Справа зроблена, Берію! Нам потрібно готуватись до чогось більш масштабного. Коршун звільнив країну, тепер залишилось врятувати світ. Ходімо, хто – зна скільки таких Університетів Благ по всій країні, у нас багато роботи.

-Слухаюся вас, генерале!

Ось той подарунок, що обіцяв Коршун за виконану роботу. Генерал Лаврентій Грицен та капітан Берій Бацуру – герої усього Комунізму, ті хто будуть віддані йому, поки не перестануть дихати, поки їх не поховають, поки їхні душі відійдуть у пекло.

Сьогодні ж Авдія поховають, за проханням Грицена, біля його батьків та Катерини. Лаврентій наказав не знищувати досьє на нього, аби згадка про хлопця існувала завжди. Антоніна плакатиме на могилі свого брата, вибачивши його за все, що він накоїв.

-Чому ж ти помер, братику, хто тебе вбив?! Я сумую, сумую за тобою. Будь ласка, повернись та обійми мене, я тепер одна. Я не знаю, що мені робити…

-Він помер героєм, захищаючи державу! Про нього розказуватимуть скрізь. Ти бачитимеш пам’ятники із обличчям твого брата. Ти натерпілась стільки бід, але така доля у сестри героя.

-Що зі мною буде, Лаврентію? Будь ласка, не каліч мене знову… У мене більше нікого немає. Я не хочу помирати! – кричала дівчинка.

-Візьми мене за руку та ходи зі мною, тебе чекає велике майбутнє! Комунізм прийме тебе у свої обійми, адже він вічний та житиме з нами завжди.

Генерал Лаврентій Грицен курив сигарету навпроти могила Авдія, тримаючи його сестру за руку. Оркестр «Березень» грав єдиний та похоронний марш із нотами вітру та акордами дощу. Лаврентій дістав парасолю та накрив маленьку Антоніну, яка просила цього не робити, бо через дощ вона мала змогу не відчувати сліз.

Під шум «Березня» вдалечині завівся двигун автомобіля. Музика ставала все дедалі голоснішою. Лише червоно – жовта квітка лежала на могилі скоро забутого героя.

Зала аплодувала письменнику та усім артистам, які сьогодні виступали у театрі «Втрачених душ». Тіні розчинялись у світлі прожекторів, які світили на місця, де сиділи гості. Більше там нікого не було, окрім студента, який передивляється цю виставу знову і знову. Під різними іменами, під різними містами та країнами, під різними будівлями, дорогами, дверима, стінами, незмінним залишається у цій історії одне: «Комунізм Вічний, Комунізм житиме з нами завжди!».

Кінець