Несвятий революціонер - Університет Блага, Несвятий революціонер

-Ви мене чуєте, молодий чоловіче?

-Що ви казали?

-Я кажу, що навідати ви її зможете завтра, а зараз йдіть до дому. Мені передали особисту картку вашу. Скажете вашій тітці, нехай завітає завтра до мене особисто у кабінет, я дам список усіх ліків та препаратів, які потрібно купити. На сьогодні все, Авдію. Я зробив все, що у моїх силах.

-Чому я не можу її зараз побачити… Пустіть мене!

-Не змушуйте мене кликати охорону, юначе. Йдіть до дому.

Проходячи повз 108 палату, Авдій лише злегка зазирнув туди. Вона спала. Завтра Тоня проснеться, але зовсім іншою дитиною, якою її звик бачити Авдій. Пекельні пси червоного колосу вцепились зубами за маленьку дівчинку, аби змусити студента бути героєм Комунізму. Зачинивши двері палати під крик медсестри, Авдій покинув четвертий поверх. Тиха музика із сумними нотами грала у Олега Станіславовича. Він все так же гадко посміхався, пишучи щось у свій журнал. Лише біля 108 палати були злегка видні білі лінії.  

3.

На годиннику вже була 18:00. Скоро дві великих зорі світитимуть дорогу, аби їх син не заблукав. Хоч небо й було повністю чорним, але, скоріше за все, це не завадить зорям протиснустись, аби захистити свою дитину. Небо почорніло від гніву, який накопичувався у середині молодого студента, якому за життя стукнуло лише 17. Переживши смерть батьків, Авдій гадав, що ще одної страшної ситуації більше не станеться, але як його чуття помилялося. Він сидів у тишині, біля дороги, на зупинці, де були обдерті оголошення про запрошення на роботу. Під його ногами валялися недопалки цигарок та розбита пляшка алкоголю. На стіні цементованої зупинки червоними фарбами, неначе кров’ю, було написано: «Мир во всём мире, люди, и пускай ваши стены будут чистыми от горечи и разлук». Під шум машин юний Лемко все більше і більше втрачав віру у хороше. У те, що життя його зміниться і він зможе небідно жити, допомагати сестрі та ніколи більше не думати про зло. Він розумів, що назад дороги немає, або цілковита смерть для кожного із його сім’ї, вічні тортури від двох людей і від усього комітету, або така гірка, огидна слава, але спокійне життя.

-Хлопче, дай закурити. – з’явилася фігура із тіні. Звичайний працівник заводу, зморщений на лиці та очі пересохли, забувши, що таке сльози.

-Не курю, чоловіче.

-А копійки не матимеш на цигарку?

-Тримайте.

-Вдячний тобі, юначе, моя тобі порада: не сиди тут у такі пізню пору. Цей район один із найгірших у нашій країні. Не встигнеш кліпнути, як тебе вже б’ють за косий погляд.

-Дякую вам, я розумію, що мене ніхто не захистить, окрім себе.

-Ти правий, наша безпека давно була втрачена, партія просрала усі шанси піднести Комунізм, як дещо нормальне, як те, що не передбачатиме зла. Не дивись на мене, як на божевільного. Я дуже боюсь смерті і розумію те, що про партію не можна говорити у поганому розумінні, але спробуй і затямити те, хлопчино, що я 20 років працюю на заводі, пів свого, суко, проклятого життя, і не отримав нічого з того, що обіцяв мені кожен із генсеків. Ти гадаєш, я один такий, аж ніяк ні. Меншість, а може більшість стомлені тим, що відбувається. Я втратив пальця на роботі, і знаєш, що мені сказав начальник? «Немедленно пишите заявление к комитету здравоохранения, если ваше заявление рассмотрят, вам дадут пособие в размере 150 карбованцев». Про мене забули, вже 15 років ніхто і про мене не згадує. Перший рік я писав щомісячну заяву, але відповіді ніде не було. Мене побили після роботи наймані пси директора, поставивши ультиматум, що я працюватиму у них до кінця життя. Ось таке у нас життя, юначе.

-Я розумію ваш гнів…

-Та ніхера ти не розумієш. Поки не почнеш з себе, синку, до того часу у нас при владі сидітимуть діди – алкоголіки, які нічого не робитимуть заради народу. Завжди думай про свої рішення і ніколи не забувай про наслідки. Бувай, і нехай ти будеш вбереженим.

Чоловік розчинився у темноті району. Його ніде видно не було… Неначе примара так різко з’явилась, і так різко зникла. На щастя, Авдію, він нічого не казав зайвого, на біду для чоловіка, стіни запам’ятали кожне його слово. Неподалік замиготіли фари у машини, двічі, неначе передавали якесь послання студенту. Авдій після цього пішов із зупинки. Він біг, боявшись кожного звуку. Момент і – «клац». Лемко зупинився посеред будинків прикрашеними парками і різноманітними елементами. «Клац». Характерний звук стискання двох пальців: середнього та великого. Звук ставав дедалі ближче, немов би хтось наближався, але як швидко він з’явився, так і швидко звук зник. Юний студент майже не втратив свідомість від гніту страху, що був запалений ще сьогодні вдень, перерісший у порохову бочку, яку могло підірвати характерне клацання. І якби Авдій знову побачив сьогодні, у темноті, Лаврентія та Берія, він зійшов би з розуму.

Лемко у своєму під’їзді. Знову. Тепер на місці, де лежав безхатько, була протерта калюжа крові, біля якої де-не-де були відтінки червоного.

-А ми казали тобі, Авдію, не йди туди, але ти нас не чув. – заговорили стіни

-Будь ласка, не убивайте! – стіни не замовкали

-Замовкни, тварюко! Зрадила мені, а тепер просиш зайти до дому?

-Внучок… Як я давно тебе не бачила!

-Берію, зроби так, щоб ця помилка природи більше ніколи не торкалася моїх штанів.

Стіни говорили до студента, але Лемішин їх не чув. Він мовчки підіймався по сходинках, переживаючи цей день знову і знову.

Двері зачинені не були. У квартирі горіло світло та грала голосно музика.

-Налей же мне, здравый мужик, пусть я буду твоя. Сегодня тот день, когда я забыла, что умерла. Пускай ты со мной нежен, как никогда, но помни, что я не твоя! – тітка Катерина співала увесь голос.

-Ти знову п’яна, Катерино?

-О, «гик», малий, прийшов. Да, я така, а шо я можу зробити… Моя кровинка, моя Тоня без руки. – заплакала Катерина. Навіщо, навіщо вони так!?

-Вони? Ти знаєш? Звідки ти знаєш, Катерино?!