Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

— Це безглуздо! Ми не можемо протистояти цьому! — кричав один з командирів, намагаючись тримати своїх людей разом.

— Нам потрібна допомога! — вигукував інший, намагаючись уникнути вибухів.

     Ситуація ставала все гіршою. Навіть темні лицарі Семптембри, зазвичай непереможні, не могли стримати натиск ворога. Їхні удари були ефективними, але ворог був занадто сильним і численним.

        Я спостерігав за цим жахом через магічне скло з палацу. Навіть на відстані я відчував силу ворога та наші втрати. Лютер стояв поруч зі мною, його обличчя відображало напругу і тривогу.

— Це катастрофа, — сказав Лютер, його голос був спокійним, але сповненим зверхності. — Я ж казав тобі, що підходити до того міста — самогубство.

      Я стиснув кулаки, намагаючись зберегти спокій.

— Ми повинні були спробувати, — відповів я. — Але тепер нам потрібна твоя допомога. Ти повинен врятувати ситуацію.

— Рятувати ситуацію? — Лютер іронічно посміхнувся. — Ти хочеш, щоб я виправляв твої помилки? І це ти називаєш "спробувати"?

— Це не час для суперечок, Лютере, — сказав я, мій голос був напруженим. — Армія Йорльфа покинула місто і почала дивний наступ зі сторони Норіча декілька годин тому, розбивши гарнізони, що стояли поруч. Ми отримуємо звіти з усіх куточків імперії про повстання і атаки ворогів. Якщо ми не врятуємо армію зараз, все буде втрачено.

       Лютер зітхнув, але його очі залишилися холодними і розрахунковими. Мої думки роїлися. Лютер завжди був мудрим і обережним, але його зверхність і зараз дратувала мене. Я знав, що ситуація стала критичною. Навіть в цей момент, коли наші війська знемагали під натиском ворога, я мав визнати, що потребую його допомоги. Мої підозри щодо Лютера у зраді розчинилися в темряві хаосу, що панував на полі бою.

       У цей момент до зали вбігли кілька посланців, їхні обличчя були сповнені відчаю. Вони приносили новини з усіх куточків імперії, звіти про повстання і атаки ворогів. Один за одним вони падали на коліна переді мною, доповідаючи про катастрофічні події. Їхні голоси лунали, як грім, розкриваючи масштаб розпаду, що відбувався навколо нас.

— Володарю, ми втратили контроль над деякими північними провінціями, — вигукнув один з посланців. — Повстання спалахнуло в багатьох містах, і наші гарнізони не можуть стримати натиск.

— Володарю, — додав інший, — ворог атакує зі сходу. Вони прорвали оборону і рухаються вглиб нашої території.

       Кожне слово було, наче удар молота по моїх грудях. Я відчував, як моя імперія розвалюється під вагою війни та зради. Мої солдати гинули на полі бою, а в тилу все більше і більше територій виходило з-під нашого контролю.

— Лютере, я знаю, що ти правий. Але зараз не час для звинувачень. Ми обидва знаємо, що це наше єдине рішення.

— Добре, я піду. Але пам’ятай, Альфіре, ця ситуація — наслідок твоєї самовпевненості. Сподіваюся, ти засвоїш цей урок.

    Він глянув на мене, його обличчя залишалося незворушним, але я помітив ледь помітний спалах в його очах. Можливо, це була надія, що я нарешті побачу свою помилку. Він коротко кивнув і, не витрачаючи більше часу на слова, пішов готуватися до вирішального кроку.

      Я дивився, як він покидає залу, його кроки були впевненими і рішучими. Використовуючи магічні шляхи, Лютер був відправлений до Відгалла, щоб спробувати врятувати те, що ще можна було врятувати.

       Я залишився один, стоячи перед величезним магічним склом, що відкривало переді мною жахи битви. Моє серце билося швидше, і я відчував, як хвиля безпорадності охоплює мене. Я зробив помилку, але тепер я мав можливість виправити її. Лише б Лютер встиг.