Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

Початок Кінця

     Лютер поспішав до Відгалла, рятуючи залишки наших військ і лорд-генералів. Тим часом я сидів на троні, спостерігаючи за тим, як наші люди гинуть сотнями щосекунди через магічне скло. Мене роздирало бажання втрутитися і допомогти їм, але я мусив направити свої сили в інше русло.

    Велетенський зал палацу був заповнений напругою. Військові генерали, радники та інші високопосадовці залишили свої пости й втекли після донесень про  початок масових повстань і відколів від імперії. Я залишився один, тримаючи під контролем центральну імперію яка залишалась вірна мені. Від дверей раптом пролунали кроки, і я обернувся до новоприбулого посланця, який поспішав через залу. Його обличчя було сповнене тривоги й втоми, його одяг був запилений і зношений від довгої дороги.

— Всеволодарю, — промовив він, ледь задихаючись. — Я несу важливі новини.

Я пильно подивився на посланця, відчуваючи глибоке занепокоєння.

— Говори, — коротко сказав я.

Посланець зробив крок вперед і низько вклонився.

— Ваша величність, велетенські сили ворога рухаються зі сходу. Вони вже атакують велике місто біля східних озер.

Серце забилося швидше, і в голові почали роїтися тривожні думки. Як таке могло статися, що ми пропустили такі приготування ворога?

— Скільки їх? — запитав я, намагаючись тримати спокій.

— Десятки тисяч, мій лорде, — відповів посланець. — Вони чисельніші та краще оснащені, ніж ми могли уявити. Їхнє спорядження і зброя нагадують наші найгірші кошмари й мені здається то не люди...

— Кого нам ще принесло?! Кажи!  — не стримавши люті крикнув я на посланця. 

— Демони... Всеволодарю... То демони.  — зі страхом промовив парубок.

— Як вони змогли так швидко зібратися? — тихо запитав я, більше до себе, ніж до посланця.

— Ми недооцінили їх...  — тихо промовив він.  — Всеволодарю люди моляться на Вас... Міста і села горять, озеро наповнюється кров'ю наших людей... Моя родина теж мертва...  — Зі сльозами на очах промовляв посланець.

— Неси вість всім. Всеволодар явить себе.  — пошепки промовив я.

Посланець зітхнув і подивився прямо на мене.

— Ваша величність, армії всі відправлені на захід...

— Мовчать!  — неймовірно голосно вирвалось з мене  — я особисто розіб'ю сили ворога на сході! Геть звідси, ти лише посланець! Виконуй мій наказ смертний поки я не знищив тебе!  — Я втратив контроль над лють й мій голос звучав як грім у жахливу бурю.

— Буде виконано! Ваша величність.  — Промовив парубок з жахом на обличчі.

  Тим часом у Відгаллі ситуація загострювалась.  Мордрак, зі своєю кавалерією, вів наступ, намагаючись пробитися через величезні вулиці міста та зробити простір для маневрів. Вороги вели інтенсивний обстріл, використовуючи невідомі нам на той момент технології — величезні бойові машини. Вибухи рвали повітря, кидаючи солдатів на землю, залишаючи після себе лише залишки колись величних воїнів Едемору.

— Тримайте лінію! Не відступати! — кричав Мордрак, намагаючись перекричати гул бою.

     Солдати збиралися, намагаючись сформувати бойові ряди. Їхні обличчя були сповнені рішучості вижити, але в очах було видно страх. Вони рухалися вперед, оточені димом і вогнем. Темні лицарі Семптембри проникали у ворожі ряди, швидко і безжально знищуючи супротивників. Їхні удари були точними й смертельними, але цього було недостатньо...

— Це пастка! Ми оточені! — вигукнув один з воїнів, озираючись навколо.

— Бийтеся, як леви! — кричала Даміенна, її тіньові воїни вже майже закінчились, а залишки її гвардії хаотично боролись самі за себе.

    Вороги не відставали. З гармат лунали постріли, розриваючи ряди солдатів Едемора. Кожен вибух був смертельним, знищуючи десятки солдатів за раз. Вони боролися, але їхні списи й мечі були безсилі перед бронею цих "монстрів". Величезна площа за брамами міста перетворилося на справжнє поле бою, де кожен кут був потенційною загрозою.

— Нам потрібна допомога! — кричав один з командирів, намагаючись тримати своїх людей разом.

— Збирайтеся разом! Ми повинні тримати позиції! — командував Мордрак, його голос лунав над хаосом.

     Солдати намагалися зберегти порядок, але їх залишалось вже мало. кожен крок вперед був наповнений небезпекою. Мої чотири стовпи влади намагались організовувати кругову оборону та триматись максимально вгризаючись у плитку на площі.

    Серед хаосу і кровопролиття, вулиці Відгалла перетворилися на лабіринт зруйнованих будівель і горілих уламків. Солдати Едемора боролися за кожен метр, намагаючись вижити й виконати свій наказ.

— Не здавайтесь! — кричав Мордрак, прориваючись крізь дим і вибухи. — Ми повинні вистояти, Всеволодар не залишить нас на смерть!

— Ворог з усіх боків! Ми не можемо їх стримати! — кричав один з воїнів, його голос лунав у гулкій темряві диму.

— Боріться до кінця! — вигукнув Мордрак, його меч блищав у світлі сонця, що сходило над містом. — Ми повинні вистояти!

Солдати продовжували боротися, їхні удари були сповнені відчаю і рішучості. Раптом неймовірна велика сильна чорна блискавка вдарила по машинах ворога, залишивши зруйновані десятки метрів розплавленої землі.

— Боги з нами! — кричав один з воїнів, захоплюючись цим видовищем.

— Не боги... Альфір! Він з нами! Всеволодар тут! — закричав інший. Голосний гул пішов по всім рядам війська, всі волали моє ім'я. Але то був не я... Лютер демонстративно з'явився на полі бою. Його постать, осяяна магічною енергією, здавалася величною і непереможною. Він підняв руку, і чорні блискавки продовжували розривати ворогів на шматки.

— Лютер! Це Лютер, радник Всеводаря! — вигукнув один з воїнів, здивований його появою. — А де ж сам Альфір?..

— Тримайте лінію! — крикнув Лютер, його голос був сповнений сили й впевненості. — Я з вами, і ми не дамо нас перебити!

     Солдати, відчуваючи нову хвилю надії, почали боротися ще відчайдушніше. Вони бачили, як вороги падають під ударами Лютера, і їхній бойовий дух піднявся. Вони почали наступати, використовуючи кожну можливість для знищення ворогів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍