Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

– Василь для мене, як зірка у небі. Коли він востаннє приїхав у відпустку додому, ми зустрілись. Таким він мені з того часу і запам’ятався: щасливим, поруч з люблячою його дружиною, – додає двоюрідна тітка Тетяна Сущук.

– Так, Василь багато жахливого розказував про війну, на якій він перебував, – вступає до розмови його троюрідна сестра Олена Пасічник, – але, чомусь, навіть думки не було, що з ним може статися щось погане, непоправне.

– Я теж була впевнена, що з Васею все буде добре, – підтримує родичку зведена сестра Тетяна Губецька. – Він з дитинства пережив стільки горя, що, здавалося, більше вже не може додатися. Він обов’язково мав повернутися.

– Коли Василь нам дзвонив, то намагався все те страшне, що відбувалося навколо нього та з ним, розповідати у пом’якшеному вигляді, може тому ми були впевненні, що все минеться добре, – додає тітка Галина Слюсар.

Лідія Губецька розповіла про один з бойових епізодів в який потрапив у зоні АТО Василь:

– Була десь дев’ята година вечора. Ми з чоловіком якраз поралися по господарству, коли це дзвінок. Беру слухавку і чую голос Васі. Крізь вибухи сміху говорить, що йому дуже весело. Я питаю у нього, мовляв, чому тобі так весело, що такого доброго сталося? Він розповідає, що командир наказав йому тимчасово сісти за кермо «КамАЗу» та в колоні відправлятися за поповненням боєприпасів на склад у напрямку Харкова. Так ось, їх колона, яка прямувала до місця завантаження, потрапила під артилерійський обстріл. Він вискочив з кабіни машини та разом з іншими водіями вантажівок почав втікали від обстрілу. Чоловіки розбігалися врізнобіч. Бігли не знаючи куди, через якусь заболочену місцину. Щоб бігти було легше, поскидали з себе одяг. Каже, так біг, що забувся навіть, що ноги болять. Натрапили на залишений український блокпост, заховалися в бліндажі. Бліндаж виявився невеликим за розмірами, розрахованим на чотирьох чоловік, а в нього зуміло вміститися біля дванадцяти втікачів. Стояли впритул один до одного. Саме в цей момент він мені і зателефонував. Каже, що стоїмо тут всі вкупі, а мені так смішно, аж дихати немає чим. Біля мене хлопець рве, а мені весело. Потім вже ми зрозуміли, що це у Василя був шоковий істеричний сміх від пережитого. Також казав, що, можливо, снаряди були з якимось хімічними домішками, оскільки дуже пекло очі і важко було дихати. 

В бліндажі всі вони пересидили до наступного ранку. Вже коли встало сонце, пішки повернулись до дороги, де їх до цього обстріляли. Ми всі хвилювалися, як там у нього справи, адже ділилися один з одним будь-якою звісточкою про нього, тому зателефонувала Васі наступного ранку. Вася вже не сміявся. Скоріше за все, шок минув. Сказав, що почуває себе дуже втомленим та млявим, що серед них є втрати і вони вантажили 200-х та 300-х. Ті, хто вижили, вирушили далі виконувати поставлене перед ними завдання. 

– Після того, як Вася поїхав в зону АТО і я почала цікавитися новинами зі сходу, то перестала знаходити собі місце від хвилювання за племінника. Весь час думками поверталася до нього. Ми телефонували йому щоденно, але він сказав, що не можна так часто йому дзвонити, щоб ворог не зміг засікти місцезнаходження його батареї. Тоді вже ми почали чекати його дзвінків, – тітка Галина Слюсар навіть не намагається стримувати сльози, що рясно скочуються по її щокам. – Просила його: «Повідомляй про себе, хоч один раз на добу, щоб ми були впевненні, що ти живий і неушкоджений».

– Коли Василева мати помирала, ми попросили її, щоб вона розпорядилася, хто буде виховувати її дітей після смерті. Проте, ледве відірвавши голову від подушки, вона прошепотіла, що своїх дітей буде виховувати і оберігати сама. І коли з Василем та його сестрою траплялось щось лихе, то біда від них ніби відходила. Скоріше за все, їх мама була для них янголом-охоронцем. Тому ми і гадки не мали, що може трапитись така непоправна біда, що життя Василя обірветься так рано, – каже Лідія Губецька.

– Коли я почув прізвище Малянівський і «загинув», в мене серце в п’ятки ввійшло. Так важко на душі стало, що словами не передати. Така туга найшла, що нікого бачити не хотілося, – згадує однокласник Дмитро Залуцький. – На прощання з тілом Василя я не зміг потрапити, тому що на той час проходив строкову військову службу, але через півроку після похорон ми з однокласниками побували на його могилі. Дивилися на його фотографію на хресті і навіть не хотілося вірити в те, що його з нами вже немає. 

– Коли загинув Василь Малянівський я якраз була вагітна. Причому вагітність протікала дуже складно, тому я всіма силами намагалася триматися, коли почула про те, що його більше немає з нами. З цієї причини і на похорони не пішла, щоб зберегти свою майбутню дитину, – зізнається класний керівник Людмила Цвіркун. – Але й досі не можу залишатися спокійною, коли згадую про свого учня, який так раптово і рано пішов з життя.

– Мені подзвонив мій рідний брат, який разом з Василем служив у 26-й бригаді, і повідомив, що Василя не стало. Я виключила телефон і почала його згадувати: яким він був, яким запам’ятався, як розмовляв, як поводив себе. Малесенька надія, що братко живий, ще теплілася на споді душі, тому перетелефонувала братові. Він підтвердив, що це правда – розірвався снаряд, уламок від якого влучив Васі у груді. Смерть була миттєвою, – розповідає троюрідна сестра Олена Пасічник. – Все рівно не вірила в його смерть до останнього. Коли Василя привезли додому, тільки тоді я зрозуміла, що саме сталося.

– Якраз поралася на городі, коли мені зателефонував мій син і каже: «Мамо, твого похресника на війні вбили». «Не кажи такого», – відповіла і перервала розмову. Він знову телефонує: «Мамо, дійсно твій хрещеник загинув». Ось тоді мене, як хтось вдарив зсередини. Почала плакати, кричати. На ґвалт збіглися сусіди, – згадує Ганна Капралюк.