Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

– Одного дня Василь прийшов до мене на кухню і розповів про дивний сон, який снився йому вже два дні поспіль, – починає розповідь Лідія Губецька. – В ньому Василь бачив власні похорони. Спостерігав, як його в труні виносять по сходах з рідного будинку. А він, при цьому, стоїть обіч, дивиться на себе зі сторони і не розуміє, як таке можливо. Тут до нього хтось підходить і питає: «Що ховають тебе? Машина збила?». Василь повертається і бачить незнайому жінку. Вона знову запитує: «Не впізнаєш мене? Я твоя мама». Після цих слів він прокидався. Каже мені: «Ось тільки маминого обличчя я не пам’ятаю». Дістала я з фотоальбому фотографію його мами. Він подивився на неї і каже: «Саме ця жінка підходила до мене уві сні, тільки одягнена була в інший одяг». Розказав у що вона була одягнена уві сні і вбрання збіглося з тим, у якому ми поклали її до труни. 

Вже після похорон Василя ми згадали цю історію і виявилося, що, дійсно, його виносили у труні саме цими сходами.

– Після закінчення школи Василь вступив до Житомирської агроекологічної академії на екологічний факультет. Проте, щось йому не сподобалося і він, не закінчивши навчання, пішов до армії, – розповідає Сергій Губецький. – Ніколи ні на що не жалівся, все сприймав спокійно і врівноважено. Сильний духом був хлопець.

Василь казав, що в бригаді їх вчили військовій справі, добре вчили. Поки Росія не ввела свої війська на українську територію, все йшло до завершення війни та нашої перемоги.

А в той чорний день його загибелі їх обстріляли реактивними снарядами. Його товариші згадували, що навіть кави не встигли попити, як їх відразу по прибуттю на місце накрили. 

– Василь ще з дитинства мріяв служити у війську, – доповнює розповідь чоловіка Лідія Губецька. – Так як з університетом в нього не склалося, то він пішов у Любарський районний військовий комісаріат, виявивши бажання пройти службу в Збройних силах України. Але отримав відповідь, що дітей-сиріт на строкову службу до Збройних сил не беруть. Повернувся додому засмучений цією відмовою. Проте, виявилось, що діти-сироти все ж таки мають можливість служити в армії, але за контрактом. Василь зрадів цій новині і вже наступного дня знову поїхав у військкомат оформлювати документи. 

– Тут Василь одружився, тут у нього народився син. Проте, жили вони з дружиною у селі недовго, виїхали до Бердичева, – додає Олена Базилевська.

– Дуже радів, що в нього народився син, що його вдома чекає молода дружина. Служив Василь в місті Бердичеві у 26 артилерійській бригаді. Коли повертався ввечері з частини до домівки, то ми з ним часто бачилися і він завжди з захопленням розповідав про військову службу. Говорив, що знайшов себе, – каже Аліна Ришівська, директор Андріяшівської початкової школи.

– Коли я приїхала з Луганська, то вперше побачила свого племінника. Такий же веселий і жвавий, як і його батько – мій брат. Дай Бог, щоб був таким же хорошим чоловіком, як Василь, – посміхається приємним спогадам старша сестра Олеся Гаврилюк. 

– І начебто все було чудово в родині Малянівських. Проте, ідилію перервала смерть матері Василя, – втирає сльозу двоюрідна тітка Наталія Бугайчук. – Тому ми раділи, коли Василь завів сім’ю, зумів відшукати свій душевний притулок. Завжди йому допомагали, коли б він до нас не звертався. 

– Почалась війна. Василь бажав захищати свою країну, не хотів відсиджуватися десь в стороні, – каже Лідія Губецька.

– Армія стала покликанням для Василя. Це було його місце, там він міг себе проявити, – каже тітка Галина Слюсар. – Дуже переживали за Василя. Дзвонили йому кожен день, питали, як він там, чи живий, чи здоровий.

– Коли почалася війна, було дуже страшно. Ми дійсно, всі хто знав його, переживали за Васю, – скрізь сльози вимовляє Тетяна Курильчук. – Постійно тримали з ним зв’язок, розпитували, яка там обстановка, як він себе почуває в тому жахітті, на чому воює, як годують. Проте, пишалися Василем, що він стоїть на захисті нашої Батьківщини, по суті, на захисті усіх нас. Водночас ставало гірко за те, що відбувалося у нашій країни, що не всі розуміли, чому та від кого наші чоловіки і діти мають захищати Україну. 

Жахливо було бачити його в труні – молодого, якому ще жити і жити, в якого залишився маленький син без батьківської підтримки.

– Він ніби відчував, що незабаром настане війна на сході України, – робить припущення старша сестра Олеся Гаврилюк. – Інакше я не можу пояснити, чому він змусив мене з сім’єю якнайшвидше покинути Луганськ і повернутись до рідного краю. Зателефонував і вимогливо наполіг: «У нас розпочалася мобілізація. Щоб завтра залишила Луганськ». Непросто виявилося дістати квитки на потяг, але мені вдалося. Через три дні після мого від’їзду в багатоквартирний будинок, в якому я мешкала у Луганську, влучив снаряд.

Коли Василь перебував на війні, ми навіть гадки не мали, що може трапитись щось жахливе з ним, що він вже не повернеться додому живим. Я була впевнена, що мама захистить його від поранень та смерті і все буде добре. 

Для мене звістка про смерть Василя була суцільним жахіттям. Ми якраз готувались до Першого дзвоника у школі – старший йшов у третій клас, а середній, хрещеник мого брата, готувався до першого, – коли пролунав телефонний дзвінок і мене сповістили про те, що Василь загинув. Далі я нічого не пам’ятаю, все перед очима попливло.

– Я завжди бачила в ньому військового. Уявляла його у військовій формі. Василю личило бути воїном, це була його доля. Так він воїном і залишився, – схлипує хрещена мама Ганна Капралюк. – Навічно залишився.