Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Тетяна Курильчук, вчителька біології, географії та основ здоров’я Кириївської ЗОШ І-ІІІ ст. доповнює розповідь колеги:

Лишився й без тата. У мене до нього було таке велике співчуття, як до дитини, котра залишилася без неньки в занадто ранньому віці. Проте, попри всі труднощі, Василь швидко адаптувався у нас. Знайшов нових друзів. Крім того, в школі навчалися його зведені сестра з братом і я можу зазначити, що почував він себе добре.

– Помітно було, що за дитиною доглядають, приділяють їй увагу, виховують. Василь ріс працьовитим, не лінувався, допомагав своїй новій сім’ї по господарству. Під час зустрічі з Василем на вулиці, спілкувався з ним і дивився на щасливе обличчя дитини, – пригадує сусід Михайло Лінійчук. – Коли розпочалася війна і в селі дізналися, що юнак потрапив до зони АТО, то переживали за нього всією громадою. Були впевнені, що він впорається зі всіма труднощами. Проте, що сталося, того вже не зміниш.

– Василь мав енергійний, непосидючий характер, весь час перебував в русі. Нічого поганого про нього не можу сказати. Навчався добре, хоча і міг утнути якусь витівку на уроці. Одного разу на свято дівчата привітали нас подарунками. Ось Василь і каже: «Хлопці, давайте зробимо щось таке, щоб нас нічого не питали на уроці, і на горіхі при цьому не отримати. Ось візьмемо і виприскаємо всі наші вісім дезодорантів у класі». Розпочався урок і ми, внаслідок нашої пустощі, сидимо у парфумному тумані. Нам самим вже починає ставати зле, а вчитель ніяк не реагує на хімічно забруднену атмосферу. Тільки згодом ми довідалися, що він погано чує на ніс. Але фінал був таким: невивчену тему вчитель спитав, по двійці поставив, а нас майже відкачували, так надихалися парфумом, – посміхається однокласник Дмитро Залуцький. – Навіть якщо у Василя з’являлися якісь проблеми, він ніколи цього не показував. Чоловік сильної волі. Для нього не було відомо поняття «я не можу». Треба щось зробити – він стає і робить. Це був його життєвий принцип.

Дмитро Залуцький згадує переддень вибуття Василя до зони бойових дій: 

– Пам’ятаю, як я приїздив до Василя, коли вони перебували в Перлівці. Його підрозділ якраз готувався до виїзду в зону АТО. Застав Василя, коли він заправляв САУ. Він повідомив, що через 3-4 дні вже виїзд. Так воно і сталось. Командир мені каже: «Машину на плац. Їдемо супроводжувати 26 артилерійську бригаду до зони бойових дій».

Запам’ятався юнак і директору Кириївської ЗОШ І-ІІІ ст. Олександру Курильчуку:

– Василя любили за його комунікабельність та веселу вдачу. Дотепний хлопчина, не такий, як всі. Любив пожартувати, проте зі зла ніколи нічого не робив. Наприклад, міг повісити карту догори дригом і вчитель з історії не відразу розумів в чому справа. Василь був сміливим та рішучим, ніколи не боявся ризикувати, не страшився труднощів. Мабуть, доля дала йому випробування не просто так, і саме такі хлопці, як Василь, по справжньому, самовіддано, без облуди в душі захищають нашу країну. 

Довідався про смерть юнака саме 31 серпня, напередодні свята Дня Знань. Ввечері, коли повертався з роботи додому, мені зателефонувала мій заступник і повідомила про те, що Василя не стало. Гірка новина, яка вразила мене у саме серце.

Меморіальна дошка Василю Малянівському, яку виготовили за кошти волонтерів і яку можна побачити на стіні нашої школи, була відкрита 23 березня 2015 року. На її відкриття приїхали військовослужбовці з 26 артилерійської бригади, де служив Василь. Багато прийшло людей на урочистості: його батьки, друзі, однокласники. Взагалі, на відкритті меморіальної дошки було присутнє населення трьох сіл, що розташовані поблизу. 

Для класного керівника Людмили Цвіркун Василь назавжди залишився юнаком веселої вдачі:

– Він мені запам’ятався таким собі пустуном, весельчаком, тому що всі уроки, всі заходи, які проводились в школі, відбувалися на позитиві завдяки саме Васі. Він мав якусь своєрідну родзинку і харизму, тому з ним було легко щось спільно робити. 

Вася мав кохану дівчину в школі. Її звали Іванка. Ми, звичайно, бачили, як вони дивились один на одного, інколи прогулювалися разом, тримаючись за руки. 

Перед випуском зі школи ми всім класом зібрались на зустріч в лісі. Він взяв свого домашнього коня, на якому доправив приладдя, щоб зготувати уху. Хлопці наловили риби і ми поїхали в Панасівський ліс. Там розпалили вогнище, приготували рибну юшку, спілкувалися і не хотіли розходитися. Вже ввечері, коли всі разом їхали на возу, то співали українських пісень. 

– Василь жив цікаво, змістовно, як би невагомо. А ще спішив жити. У нього було і кохання, і друзі, не був позбавлений уваги оточуючих, користувався повагою старших. Але, як і у кожного хлопця, бували і непорозуміння, і бійки з однолітками, і дівчата за ним впадали – з класу в клас передавали для нього подарунки, і він обдаровував, – каже Наталія Троп. – Коли дізналася про смерть Василя, у грудях стало так важко, що здавалося дихаю через силу. Мене настільки сильно вразила ця звістка, що під час похорон не змогла підійти до труни, не хотіла бачити його мертвого.

– Я завжди вважала, що в мене є два брати, і в нас все ділилось на трьох. Я пишалася тим, що маю таких файних братів. Коли ми виходили кудись разом, я відчувала себе захищеною. Василь завжди купував мені солодощі під час прогулянок. А коли я навчалася у місті і приїжджала на вихідні додому, то Василь зустрічав зі смаколиками або цукерками. Відчувалася братня турбота, тому мені було дуже приємно, що він присутній у моєму житті, – з теплим блиском в очах згадує зведена сестра Тетяна Губецька. – Ми багато спілкувалися по телефону, і в перший час його перебування в зоні АТО він був таким, як завжди: веселим, дружелюбним, відкритим. Постійно запевняв нас, що обов’язково повернеться додому живим і здоровим. Однак, пізніше ми помітили, що з Василем щось коїться. Він ставав все сумнішим і єдине, що міцно закарбувалося в  пам’яті – Вася дуже хотів додому. Серцем сумував. В нього були плани на майбутнє, думав мати велике господарство. Після відпустки не хотів повертатись на війну.