Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Ішов по життю усміхаючись, пішов із життя не прощаючись

У такому повному складі родичі загиблого воїна з 26 артилерійської бригади Василя Малянівського збираються не часто. Зазвичай на визначні сімейні події та 31 серпня – на чергову річницю його загибелі. Сьогодні їх зібрали журналісти та представники 26 артилерійської бригади, до списків якої навічно внесене його ім’я, щоб вони згадали, яким був Василь Малянівський за життя.

 

– Коли забирали Василя з пологового будинку, то вся наша велика родина зібралася і раділа його появі на світ. Навіть перший раз купали його спільно, – починає спілкування двоюрідна тітка Наталія Бугайчук. – Народився він перед святом Василя Великого, ось і вирішити назвати немовля Василем. Попервах виник спір, що по-батькові він Іванович, тому будуть при цьому згадувати його тезку, героя багаточисельних анекдотів Василя Івановича Чапаєва та кепкувати з нього. «Але ж, – я кажу, – ви тільки вслухайтеся, як гарно звучить: “Василь Іванович ”».

Сім’я була заможною, як для села, батьки будували власне житло, планували своє подальше життя, як раптом все перервала мамина смерть.

Троюрідна сестра Олена Пасічник додає:

– Його сміх і дотепер лунає в моїй пам’яті. Сміх веселої, щирої людини, котрий захоплював всіх, хто знаходився поруч з ним. Василь постійно із задоволенням розповідав жартівливі історії. Веселий був хлопець. 

Вася завжди називав мене «сестра». Завжди. Ні по імені та ніяк інакше. Перед своїм вибуттям в зону АТО він приїздив до мене. Запросив на чашечку кави в кафе. Ми дещицю часу побалакали з ним і Василь, подякувавши мені за спілкування, поїхав додому. Це була остання наша розмова. І я дуже рада, що не відмовилась тоді від зустрічі, що знайшла час для спілкування зі своїм братом.

– Непосидючий був та веселий. Головний організатором наших смішних та цікавих пригод, – посміхається спогадам двоюрідний брат Юрій Слюсар. – Я був гордий за свого брата, за нашого захисника, коли він пішов служити до армії. І його загибель стала для мене неймовірно важкою втратою. Ми все дитинство провели разом і звістка про його смерть назавжди залишиться болючою миттю мого життя. 

– Звичайна дитина, такий як всі. Можливо, просто народився під нещасливою зіркою. Ось і все, – витирає сльозу двоюрідна тітка Тетяна Сущук.

Олена Базилевська, вчителька початкових класів Андріяшівської початкової школи, згадує:

– Василь був скромним, спокійним хлопцем. Нікого ніколи не ображав, ставився до всіх привітно. В навчанні йому подобалися уроки з математики та образотворчого мистецтва. 

– Вся робота по господарству була на хлопцеві. Дуже тяжко і багато він працював. Батько його багатьом речам навчив, – розказує тітка Галина Слюсар. – Мачуха постійно закидала малому хлопцю: «Вася, це твоя хата і ти повинен працювати». Він і працював.

– Після смерті мами, мене забрала до себе тітка, – додається до розмови Олеся Гаврилюк, старша сестра Василя. – Васю забрала до себе інша тітка. Це були 90-ті роки, Радянський Союз зник, в Україні розруха, безробіття, злидні. Важко було на той час. До того ж у наших тіток були свої діти, яких також потрібно було забезпечувати і виховувати. Проте, ми були вдячні їм за все, що вони для нас зробили. Завдяки їм ми отримали гарне виховання, добру освіту. Вони допомагають мені і по сьогодні, за що їм велика подяка.

– Коли Василь перейшов жити до моєї сестри, то він почав краще вчитись. З’явилась тяга до знань, з’явились перші друзі. У нього не було дитинства, але нова сім’я докладала всіх зусиль, щоб у хлопця була юність, – доповнює Галина Слюсар. – Василь, нарешті, відчув себе таким же підлітком, як і його ровесники, а не постійно заклопотаним роботягою. 

– Василь ріс в нашій сім’ї, як рідний син. Ми з дружиною відносились до нього дуже добре. Вони з нашим сином навчалися в одному класі, – підтверджує Сергій Губецький, прийомний батько.

– Василю виповнилося вісім років, коли його мама померла. Певний період часу хлопець жив з батьком. Проте, через постійні чвари він залишив батькову оселю і прийшов до нас. Це був 2005 рік, – конкретизує Лідія Губецька, тітка, яка виростила Василя. – З того часу я стала матір’ю ще одного сина. Крім Василя, в мене є ще син і дочка. 

Не буду обманювати, спочатку він сумував за своїм домом. Все ж таки навколо нього, попервах, були чужі люди та чуже село. Не так легко звикнути до нового оточення в своєму житті. Однак, залишатися з батьком, Василь не бажав. Він завжди мав вибір: повернутись додому чи лишитись з нами. Василь вибрав друге. Занадто швидко батько привів до хати нову жінку, яка, чи не змогла, чи не захотіла, замінити дітям матір. Тому сперш його сестра Оленка, яка мала більш твердий характер, пішла з сім’ї – її опікуном стала моя мама, а їй бабуся. Вася був менший за віком і ще деякий період мешкав з татом, поки теж не наважився на рішучий крок.

Про один з випадків того нелегкого для дитини періоду розповідає Наталія Троп, вчителька інформатики Кириївської ЗОШ І-ІІІ ст.: 

– Коли Василь почав навчатись в нашій школі, він був замкнутим хлопчиком. Якось він потрапив в емоційно незручну для себе ситуацію, яка відбулася з ним на Новий Рік. Святковий стіл, діти з батьками готуються зустрічати бій курантів, тільки Вася виявився одиноким. Коли хлопчик побачив, що кожна з мам сидить зі своєю дитиною і тримає її за руку, він заплакав від туги за своєю ненькою і заховався від гурту. Всі присутні відраховували останні 10 секунд до Нового Року і помітили, що його з нами немає. Почали шукати. Знайшли Василя в сусідній кімнаті на ліжку – він дуже сильно плакав. Щоб підтримати дитину та не дати йому почувати себе самотнім, вирішили все наше застілля (а нас було чоловік з двадцять) перенести до нього в кімнату. Тільки після цього він почав посміхатись. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍