Тая Смоленська - Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська

Нарешті, я знаходжу його біля кінця вагона, він щось пише у своїх паперах.

- Вибачте, можна мені поміняти місце? У моєму купе двоє чоловіків, і мені там незатишно, - кажу я, намагаючись звучати якомога впевненіше.

Провідник піднімає очі на мене, його погляд втомлений і роздратований.

- Дівчино, багато вас таких. Кожен хоче інше місце. Не морочте мені голову, повертайтеся у ваше купе, - відповідає він різко і повертається до своїх паперів.

Я стою, немов закам'яніла, відчуваючи, як розчарування і безпорадність наповнюють мене. З важким серцем я повільно повертаюся до свого місця.

Коли я відчиняю двері купе, бачу, що хлопці вже накрили столик і сіли, дивляться на мене з усмішками.

- Чому так довго, красуне? Сідай, вип'ємо чаю або чогось міцнішого, - каже високий, махає мені рукою, щоб я сіла навпроти.

Сидячи в купе з цими хлопцями, я відчуваю, як усередині все стискається від страху й самотності. Раптово мені стає дуже не вистачати Артура, його сили і впевненості. Поруч із ним я завжди почувалася захищеною, ніби нічого поганого не може статися.

- Гей, ну розслабся, ми ж не кусаємося, - жартує світловолосий, наливаючи пиво в склянки і простягаючи одну мені. Його наполегливий погляд змушує мене стиснутися ще сильніше.

- Я не п'ю, дякую. У мене ось, чай є, - вказую на пляшечку холодного чаю з персиком.

- Ти так і не сказала, як звуть тебе. Хлопець є?

- Є, - киваю, тягнуся до своєї книжки і забираюся на полицю з ногами.

Намагаюся зосередитися на книзі, але слова пливуть перед очима. Усередині все стискається від неприємної ситуації.

Мені хотілося б, щоб він був тут, щоб він міг узяти мене за руку і вивести з цього купе, захистити від будь-яких загроз і неприємностей.

Мої пальці машинально ковзають по екрану телефону, я борюся з бажанням зателефонувати йому. Нерозумно скаржитися через кожну дрібницю. Особливо з огляду на той факт, що він не може нічого змінити. Тільки нервувати через мене почне. А в нього зустріч важлива.

На щастя, хлопці швидко відстають від мене, розуміючи, що веселощів не вийде. Вони починають розмовляти між собою, обговорюючи якихось спільних знайомих і плани на семестр.

Минає кілька годин, і я поступово заспокоююся, захоплюючись сюжетом книги. Мій погляд час від часу ковзає на вікно, за яким миготять поля і ліси.

Незабаром хлопці стомлюються від розмов і один за одним засинають, схиливши голови на підголівники. Я продовжую читати, але мої очі іноді заплющуються, і я борюся з бажанням просто відкласти книжку і подрімати.

Добре що їхати недовго. Всього-то шість годин і я на місці.