Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

алергією, що я боюся випустити з рук шприц із епінефрином, і… — голос панни Барнс підвищився, вона заговорила дуже швидко, але раптом зупинилася на півслові, прокашлялась, та повернулася до своєї звичної манери спілкування. — Вибачте, Джейн. Я не мала б вам цього говорити. Це непрофесійно. Я просто дуже засмутилася — через вас, через Зіггі.

— Все гаразд, — сказала Джейн. Певним чином її заспокоїли та втішили нотки стресу в голосі вчительки.

— Зіггі — мій улюбленець у класі, — сказала панна Барнс. — І Амабелла теж. Вони обоє чудові діти. Я непогано розбираюся в дітях, і саме тому вся ця ситуація видається мені такою дивною, такою незрозумілою.

— Так, — сказала Джейн. — Я не знаю, що робити.

— Ми з цим розберемось, — сказала панна Барнс. — Обіцяю вам.

Було очевидно, що і вона не має жодного уявлення, що з цим робити.

По завершенні розмови Джейн пішла до Зіггі.

Він сидів на ліжку, схрестивши ноги, обпершись спиною об стіну, по щоках котилися сльози.

— Що, тепер нікому не дозволяють зі мною гратися? — запитав він.

* * *

Тея: Ви, мабуть, уже знаєте, що у ніч доброчинної вечірки Джейн була п’яна. Неприпустимо на шкільному заході. Слухайте, я розумію, що вона, мабуть, дуже засмутилася через усе, що відбувалося із Зіггі. Але я весь час запитувала себе: чому вона просто не забрала його зі школи? Несхоже, що в неї є якісь родинні зв’язки тут, на півострові. Їй треба було б повернутися на захід, де вона виросла, і де вона, розумієте про що я, відповідала б оточенню.

Габрієль: Ми були добряче напідпитку. Я пам’ятаю, як Маделін сказала «Мені так добре, коли вип’ю». Це так у стилі Маделін. Бідолашна Маделін. У будь-якому випадку — то все ці коктейлі. У них, мабуть, із тисячу калорій.

Саманта: Усі були п’яні. Насправді, то була прекрасна ніч, допоки все не пішло коту під хвіст.

Розділ сорок другий

— І де тепер Перрі? — запитала Гвен, вмощуючись на канапі Селести із плетінням.

Гвен дивилася за хлопцями відколи вони були немовлятами. Гвен мала непохитний характер і чималий запас шоколадних монеток у золотистій фользі, які сьогодні не знадобилися, бо ж хлопці вже солодко спали.

— В Женеві, — відповіла Селеста. — Чи то в Генуї? Не пам’ятаю. Він ще летить — вилетів сьогодні зранку.

Гвен подивилась на неї із зачудуванням.

— У нього таке екзотичне життя, правда?

— Правда. Я не затримаюся допізна. Йду на засідання нового книжкового клубу, тож не знаю, коли саме…

— Все залежить від книжки! — проголосила Гвен. — Ми у моєму клубі щойно закінчили обговорення надзвичайно цікавої книжки. Як же вона називалася? Вона була про… Про що ж вона була? Насправді вона не надто всім сподобалася, але моя подруга Піп, вона любить готувати та подавати страву, котра пасує до книжки, тож того вечора вона приготувала дивовижне каррі. Щоправда, воно було доволі гостре, як і ми всі…

Гвен помахала руками перед ротом, щоб показати, наскільки страва була гостра.

Із Гвен була лише одна проблема — від неї не відкараскаєшся. Перрі вмів робити це дуже невимушено, а Селеста завжди почувалася незручно.

— Мені вже варто йти, — Селеста нахилилася, щоб взяти телефон, що лежав на столику перед Гвен.

— Який жахливий синець! — вигукнула Гвен. — Що це ви зробили?

Селеста обтягнула рукав шовкової блузи.

— Поранилася від час гри в теніс. — Ми з партнером по тенісу одночасно потягнулися по одну подачу.

— Ох, — сказала Гвен. Вона уважно подивилася на Селесту, на якусь мить запанувала тиша.

— Думаю, хлопці спатимуть до ранку.

— Мабуть, настав час знайти нового партнера по тенісу, — сказала Гвен безапеляційним голосом. Ці нотки Селеста чула, коли Гвен намагалася втихомирити хлопців, які билися, і це завжди мало дивовижний ефект.

— Ну, в цьому була і моя провина, — сказала Селеста.

— Впевнена, що це не так, — Гвен поглянула Селесті в очі. Селеста раптом подумала, що за всі роки її знайомства з Гвен та ніколи не згадувала про чоловіка. Гвен видавалася цілком самодостатньою, дуже заклопотаною і говіркою, вона так часто розповідала про внуків і друзів, що годі було навіть думати, ніби вона заміжня.

— Мені треба йти, — сказала Селеста.

Розділ сорок третій

Зіггі все ще плакав, коли у двері постукала няня. Він сказав Джейн, що трьом чи чотирьом дітям батьки заборонили гратися з ним (він плутався і не міг пояснити, скільки).

Він сховав обличчя в її блузі, а потім спустився до ніг, коли вона сіла на ліжко поруч із ним. Зіггі раптом кинувся на неї, майже поваливши на спину. Джейн відчувала, як міцно притискається до неї його маленький носик, як мокріють її джинси від його сліз, як він міцніше і міцніше притискається до її ноги, ніби хоче заховатися в ній.

— Мабуть, то Челсія, — Джейн взяла його за худенькі плечики та спробувала відірвати від себе, але він тримався міцно і навіть не перевів подих.

— Вони всі від мене тікають, — схлипував він. — Швидко! І я ніби граюся у «Зоряні війни»!

Схоже, Джейн уже не йде на засідання клубу. Не може ж вона лишити його ось так. До того ж, а раптом там будуть батьки, які підписали петицію? Або ті, котрі заборонили дітям гратися із Зіггі?

— Зачекай, — гукнула вона, піднімаючи його безвільне, важке тіло зі своїх ніг. Він подивився на неї — вологе, сопливе маленьке обличчя — та зарився обличчям у подушку.

— Вибач, я змушена відмінити, — сказала Челсії Джейн. — Та в будь-якому разі я тобі заплачу.

У неї не було дрібніших купюр за п’ятдесят доларів.

— О, клас! Дякую! — підлітки ніколи не пропонували дати решту.

Джейн замкнула двері та пішла подзвонити Маделін.

— Я не приїду, — сказала вона. — Зіггі погано почувається.

— Це через Амабеллу, правда? — запитала Маделін. Джейн почула гомін голосів. Деякі з батьків уже були там.

— Так. Ти чула про петицію? — вона старалася, щоб її голос звучав спокійно. Вона уже, мабуть, набридла Маделін: то вона плакала через гіпопотама Гаррі, то розповідала брудні сексуальні історії. Маделін, мабуть, проклинає той день, коли підвернула ногу.

— Це жахливо, — сказала Маделін. — Я киплю від люті.

На задньому фоні почувся сміх. Складалося враження, що там була вечірка з коктейлями, а не засідання книжкового клубу. Через ці звуки сміху Джейн відчула себе покинутою, хоч її і було запрошено.

— Не займатиму тебе, — сказала вона. — Гарненько там повеселіться.

— Я тобі подзвоню, — сказала Маделін. — Не хвилюйся. Ми все залагодимо.

Щойно Джейн завершила розмову, у двері знову постукали. То була жінка, що мешкала