Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

зажди гарно з нею грається. Він допоміг Лілі знайти її улюблену мармурову кульку, чи що там іще. Ти мені наллєш випити, чи як?

— Вибач, — сказала Маделін та простягнула Саманті напій.

— Це пояснює дивний телефонний дзвінок, який я отримала від Теї, — сказала Маделін. — Вона дзвонила сказати, що виходить із книжкового клубу. Мені це здалося дивним тому, що вона так хотіла стати членом цього клубу, прагла робити щось лише для себе. Вона навіть надсилала мені коментарі — різні штурханці і підморгування — щодо еротичних сцен у книжці, що, по правді, трохи дратувало. Але десять хвилин тому вона подзвонила та сказала, що має надто багато справ.

— Ти ж знаєш, у неї четверо дітей, — сказала Саманта.

— О, так, це кошмар з точки зору логістики.

І вони дружно розсміялися — трохи недобре.

— Я вмираю від спраги, — гукнув Фред із спальні.

— Татко тобі принесе водички, — відгукнулася Маделін.

Саманта перестала сміятися.

— Знаєш, що мене запитала Лілі? «Чи можна мені гратися із Зіггі? І я сказала: «Звісно, можна!», і тоді вона сказала, — Саманта замовкла, її голос змінився, — привіт, Хлоє!

Хлоя стояла у дверях та обіймала плюшевого ведмедика.

— Я думала, ти вже спиш, — суворо сказала Маделін, хоч її серце і розтануло, як завжди, коли вона бачила дітей у піжамах. Ед мав би нести дитяче чергування, поки Маделін приймала свій книжковий клуб. Він прочитав книжку, але не захотів приєднатися до обговорення. Сказав, що сама ідея книжкового клубу нагадує йому про пафосних однокласників на уроках англійської літератури.

— Якщо хтось вживатиме словосполучення «чудові образи» чи «червоною ниткою крізь оповідання проходить», дай їм від мене ляпаса, — сказав він.

— Але татко хропів і мене розбудив, — сказала Хлоя.

Через нещодавню навалу монстрів у спальню Хлої, вона вигадала нову звичку — мама чи тато мали полежати біля неї «лише на кілька хвилиночок», доки вона засне. Проблема була лише в тому, що Маделін та Ед завжди засинали разом із Хлоєю, і випливали із дитячої спальні десь за годину чи навіть пізніше — заспані і кволі.

— Татко Лілі теж хропе, — сказала Саманта Хлої. — Звук такий, неначе поїзд їде.

— Ви говорили про Зіггі? — запитала Саманту Хлоя. — Він сьогодні плакав, бо тато Олівера наказав сину триматися якнайдалі від Зіггі, бо той ображає дітей.

— О Господи, — сказала Маделін. — Це тато Олівера ображає дітей. Бачила б ти його на батьківських зустрічах.

— Тому я дала Оліверові прочухана, — сказала Хлоя.

— Що? — сполошилася Маделін.

— Зовсім трішки, — відповіла Хлоя. Вона кинула на них янгольський погляд та обійняла свого ведмедика. — Йому майже не боліло.

У двері подзвонили саме тієї миті, як Фред гукнув:

— Маю тобі сказати, що мені так ніхто і не приніс води.

Саманта схопила Маделін за руку та аж скрутилася від нестримного сміху.

Розділ сорок перший

Джейн дізналася про петицію за десять хвилин до того, як мусила виїжджати на зустріч книжкового клубу Маделін. Вона була у ванній та чистила зуби, коли подзвонив телефон і відповів Зіггі.

— Я її покличу, — сказав він. Потому почулися дитячі кроки — і ось він у ванній. — Це моя вчителька, — сказав він із гордістю та передав їй телефон.

— Одну секунду, — пробурмотіла Джейн з повним ротом пасти та води. Вона підняла щітку вгору, але Зіггі просто всунув телефон їй у руки та побіг.

— Зіггі!

Вона незграбно його взяла, ледь не впустила, підняла високо вгору, поки полоскала рота, спльовувала та витирала обличчя. Що цього разу? Зіггі був дуже тихим та відлюдькуватим після школи, але він сказав, що Амабелли сьогодні у школі не було, тож це не через неї. Господи, невже він скривдив ще когось?

— Добрий вечір, панно Барнс. Ребекка, — сказала вона. Їй подобалася панна Барнс. Вона знала, що вони приблизно одного віку (діти були дуже збуджені через те, що панні Барнс виповнюється двадцять п’ять), і хоч вони і не були подругами, вона часом відчувала невимовлену солідарність поміж ними, природну єдність двох представників одного покоління в оточенні старших чи молодших людей.

— Добрий вечір, — привіталася Ребекка. — Вибачте за пізній дзвінок, я старалася вибрати час, коли Зіггі буде вже в ліжку, але не надто пізно.

— Він саме збирається лягати. Т-с-с-с, — показала жестом Джейн. Зіггі злякався і побіг до своєї спальні, мабуть, переживав, що отримає на горіхи від учительки за те, що так довго не спить. (Коли мова йшла про школу, Зіггі старанно слідував усім правилам і з усіх сил намагався задовольнити вимоги панни Барнс. Ось чому було просто неможливо уявити, що він погано поводився, якщо був хоч найменший шанс, що його зловлять на гарячому. Джейн знову і знову приходила до думки, що це просто неможливо. Зіггі — не з тих дітей, котрі так поводяться).

— Щось сталося? — запитала Джейн.

— Може, ви хотіли б передзвонити мені пізніше? — запитала Ребекка.

— Ні, все гаразд. Зіггі пішов до своєї кімнати. Щось сталося? — вона почула різкі нотки у власному голосі. Наступного тижня вона записалася на прийом до психолога. Їй пощастило — хтось відмінив свій візит. Вона знову і знову повторювала Зіггі, що він навіть пальцем не має торкати Амабеллу, чи когось з дітей, але він завжди монотонно і однаково відповідав:

— Я знаю, мамусю. Я нікого не ображаю. — А потім за кілька секунд, — Я не хочу про це говорити.

Що вона ще могла зробити? Покарати його за щось, чого він не робив (принаймні у неї не було жодних доказів, що це він)?

— Я хотіла запитати, чи знаєте ви про петицію? — сказала Ребекка. — Я б хотіла, щоб ви почули про неї від мене.

— Петицію? — перепитала Джейн.

— Петицію за те, щоб виключити Зіггі зі школи, — сказала Ребекка. — Мені дуже шкода. Я не знаю, хто з батьків це зробив, але хочу, щоб ви знали, що мене це обурює, і пані Ліпманн теж страшенно розгнівається, коли дізнається. Ну і звісно, вона не матиме жодного впливу на… еее… на будь-що.

— Тобто люди справді її підписують? — запитала Джейн. Вона вхопилася за спинку стільця та побачила, як побіліли її пальці. — Але ж ми навіть не знаємо напевне, що…

— Я знаю, — сказала панна Барнс. — Не знаємо! З того, що я бачу, Амабелла та Зіггі дружать! Я зовсім спантеличена. Я стежу за ними, як шуліка. Справді. Я намагаюся, але у мене в класі двадцять вісім дітей, двоє — з синдромом дефіциту уваги, один — з проблемами в навчанні, двоє обдарованих дітей і ще четверо батьків, які переконані, що їхні діти — обдаровані, а один — з такою страшною