Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Розділ 30

     Сьогоднішній ранок не був схожий на усі інші. Попри рясний дощ і вітряну погоду, Любомир спав, мов немовля. Навіть гуркіт чогось металевого, що доносився десь з двору не вплинули на якість його сну. Відчуваючи поряд присутність Мар’яни почувався спокійно. Її тихе дихання, було буцімто колисковою під яку заспокоюється капризна дитина. Коли він прокинувся, Мар’яна все ще мирно спала. Її попередні ночі також були сповнені переживань та нелегких думок. Втомившись від боротьби, за довгий час – розслабилась.

З тацею в руках Любомир сів на край ліжка та стежив за своєю сплячою красунею. Медове пасмо спало на густі повіки, що робило дівчину ще милішою. Беззахисною. На перший погляд, могло здатись, що Мар’яна слабка і, що нею можна легко маніпулювати. Що вона ні на що не здатна, бо ж була бідною та не досвідченою. З низькою самооцінкою. Недолюбленою рідними батьками. Проте, дівчина виявилась з прихованим внутрішнім стрижнем, якому міг позаздрити будь-хто. Любомир прибрав пасмо з обличчя і легенько вклав його за вухо. Мар’яна закрутилась, та не розплющуючи очей, усміхнулась. Було приємно від дотиків його ніжних і водночас сильних рук, в них хотілось розчинятись, мліти, цілувати кожен клаптик. То були не батькові грубі, мозолисті долоні, якими він чіпав її, якими стискав гладку шкіру, залишаючи на ній червоні сліди. Мар’яні інколи досі здавалось, що вона відчуває на собі його удари. Синці зійшли, проте біль схожий на фантомний, залишився.

Запах ранкової кави рознісся кімнатою, пробудивши дівчину остаточно. В її великих блакитних очах Мир вкотре потонув. То не він став її учителем, а вона його. Заново навчила жити. Заново – кохати. Легкість, якої не вистачало у спілкуванні, сьогодні відчувалась у всьому. В поглядах, в спілкуванні й навіть у звичайному мовчанні. Любомир і Мар’яна обмінювались ніжністю не властивою їм раніше, але такою необхідною їхнім раненим серцям. Обіймаючись, зцілювали набуті порізи, що лежали на душі. Любомира вилікувати виявилось складніше, адже він запустив своє захворювання, вважаючи, що все й так втрачено. Він не виліковний. Зруйнований вщент, аби щось там рятувати. Та чи мав він узагалі право на існування?

Докори сумління нікуди з роками не щезали, а тільки посилювались. Гнів спрямований на самого себе, знищував його, перетворюючи на мерця.

– Добрий ранок, сонько. – почуте було медом для вух дівчини. Живучи з батьками доводилось чути від них усе окрім лагідних слів. Не те що отримати дозвіл на – поснідати в ліжку. – Я приготував для тебе каву. – Любомир допоміг Мар’яні зручніше вмоститись, підклавши їй під спину подушки.

– Дякую, милий, це так мило з твого боку.

– І неочікувано. Знаю, що поводився не завжди галантно. Тепер мені за це соромно. – стиснув губи, заправляючи волосся дівчини за вухо.

– Якщо весь час гризти себе, то з тебе нічого не залишиться. 

– Моя дотепниця. – чоловік не стримуючи свого бажання, поцілував дівчину в губи. Скільки разів йому хотілось припасти до її рота, скільки було заборонених думок від яких утікав, мов від бджолиного рою. Тепер міг осипати поцілунками та ніжними словами, не боячись за своє і її життя. – Дядько Адам запрошує нас сьогодні до себе на ранчо.

Згадка про пана Боярського і його ранчо викликало в Мар’яни приємні спогади. Чи то через нестачу в її житті нормального батька, чи то чоловік володів надзвичайною харизмою, але їй хотілось дізнатись про нього більше. Тому погодилась.

По дорозі на ранчо Любомир і Мар’яна заїхали до магазину по торт. Прийти в гості з порожніми руками було для дівчини не прийнятним тоном, також хотілось хоч якось віддячити чоловікові за свій порятунок.  

Пан Боярський, помітивши чорний позашляховик свого хрещеника, вийшов їм на зустріч. Чоловік не мав власних дітей, але життя подарувало йому аж трьох вихованців до яких ставився, мов до рідних, особливо він любив Любомира. Вважав його мало не своїм, адже був сином жінки, яку кохав усе своє життя. Знав чим був наповнений і до чого прагнув. Надломлений, але не зламаний. Коли на вечері побачив поряд Мира Мар’яну відразу помітив в ній силу, якою здатна була залатати душевні дірки його похресника. І не помилився.

– Проходьте. – промовив чоловік, зупинивши на дівчині погляд. Медовий колір її волосся не давав йому спокою. Такий рідко трапляється в природі, а тут ще й обличчя вкрите поодинокими веснянками. Одного – красива, було замало, щоб описати її зовнішність. Вона нагадувала йому лісову мавку, що чарувала одним тільки поглядом. А голос, той заворожував своїм звучанням. Лягав мелодією на душу, мало не заколисуючи.  

Чоловіка не покидало нав’язливе відчуття, що колись він вже бачив схожий примарний образ. Тільки, де? Життя у нього було багате на різновид любовних пригод, проте його серце належало лише одній жінці. Жінці, котра відштовхувала, щоразу, як тільки наближався, проганяла, як тільки переступав межу дозволеного. Коли не стало його Ніни, думав, не виживе, але маленький хлопчик сам того не розуміючи, повернув його на світ, ставши йому сином.

Мар’яна зніяковіла під пильним поглядом пана Боярського, не знаючи, як поводитись. 

– Мар’янко, наскільки мені відомо ти навчаєшся на архітектора.

– Саме так.

Чоловік похвально закивав головою, бо ж дівча вступило самостійно, без будь-яких зв’язків і знайомств. 

– Як тобі життя в столиці, не шкодуєш, що переїхала?

– Ні, в жодному разі. Мені тут подобається. Інколи мені здається, що тут навіть пахне по-іншому.

– І чим же? – чоловік зосередився на обличчі дівчини, що ураз змінювало вираз. То розслаблялось, то знову напружувалось, однаково залишаючись бездоганним.

– Свободою.

Адам потер підборіддя вкрите сивою, проте акуратною бородою, що додавало йому солідності. 

– Гарне усвідомлення. Бач, а я й не замислювався.

– Тут у мене більше можливостей, ніж би я залишилась в селі. Там я б хіба, що загубила себе. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍