Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Ти самотужки позбавив себе можливості бути щасливим. Та годі цього. – Мар’яна схилилась до чоловіка, що тремтів.

– Ні, ти не розумієш. – відштовхнув легенько від себе, не бажаючи причинити шкоди.

– Це я не розумію? Чи ти забув, через що мені довелось пройти? Хочеш почути, як це, коли твій рідний батько кривдить тебе – фізично, а потім ще й морально знищує. А хочеш знати правду? – Мар’яна від переповнення емоцій схопилась за руку чоловіка, стиснувши міцно його пальці. – Коли він мене бив, то я почувалась потрібною, аніж, коли він байдуже, наче не помічаючи мене, проходив повз. Я воліла бути поміченою! Мені ставало легше від стусанів і принижень, навіть попри біль та образу, що зростала в мені щосекунди.

Любомир був збентежений від почутого. Відверте зізнання Мар’яни змусило його заново поглянути на ситуацію. Їй також було не солодко, втім вона не зачинилась від усього світу, як він.

– Але я не зламалась, а боролась, як ти вчив. І, знаєш, що? Я не збираюсь через пережите відмовлятись від радощів життя, а із цікавістю прийму все, що воно мені підготувало. І, якщо ти думаєш, що налякав мене і я відмовлюсь від тебе, то ти помиляєшся. Ми надто багато знаємо одне про одного. – останнє дівчина видала з посмішкою на губах. – І не найкращого. Погодься.

– Я не помилився в тобі, коли забрав з собою. Твоєї сили вистачить на багатьох. Втім, інколи допомогти комусь легше аніж собі.

– Тому тепер прийшла моя черга. – Мар’яна не мала наміру відступати. – Найлегше закритись від усього й вести внутрішню боротьбу, чи вдавати, що все гаразд, в той момент, коли хочеться видертись на стінку. Дозволь, допомогти тобі. У мене вийде.

Обличчя Любомира осяяла посмішка. Ніхто не намагався врятувати його, вважаючи сталевим, і лише Мар’яні, юній, відкритій до життя дівчинці, яка й сама пережила чимало, вдалось протиснутися крізь стиснуті лещата. 

–  Моя, тендітна, досконала у всьому дівчинка. Я дозволяю, тільки турбуюсь за твоє здоров’я. Боюсь, аби ти не надірвалась, бо знаєш, я важка ноша.

– Я подужаю, то вже не твій клопіт.

Любомир затиснув Мар’яну в своїх обіймах, мов легку пір’їнку. Вона повернула йому жагу до життя. Зрушила все те, що здавалось померло разом з матір’ю, а потім й з Нікою. Тепер він просто зобов’язаний оберігати її та берегти, як дорогоцінний амулет. Втім, страх зашкодити їй своїм контролем досі залишався.