Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 16.1.

Мія

Я не вірила до кінця у очевидне. Може, мій психічний стан запросив за компанію і зорові рецептори, тож змучена стресом свідомість видає бажане за дійсне, або там правда зображена дівчина-грабіжниця!

Точно! Оце я недотепа! Адже Емма медсестра. Виходить, Ольга Володимирівна якось пов'язана із нею. Можливо, колега, родичка, подруга чи ще хтось. Варіантів маса. Але як мені цей факт допоможе? 

«Думай, Мія, думай»

— І, пане Яворський, хочу нагадати, — пролунав голос лікарки без дещиці вкрадливості, — у вашої дружини перший триместр вагітності. Найнебезпечніший. Їй не можна перейматися та нервувати.

Мабуть, жінка рентгенівським зором пройшлася по моєму чоловіку і без особливих труднощів виявила його природне гниле єство. 

Думки божевільними тарганами бігали в моїй голові, суперечливо стикаючись одна з одною і намагалися видати єдиний висновок. Підказку, що мені робити. Коли розсудливий марафон припинився, мене осяяло геніальною ідеєю. Принаймні, мені вона на той момент такою видалася. Передбачити реакцію лікарки я не могла і ризикувала підставитися перед чоловіком ще сильніше.

Плавно видихнувши і затримавши подих, я нахилилася і різко провела гострим нігтем по внутрішній стороні стегна. Тонкі струмки крові бризнули фонтаном, зрошуючи червоними краплями стерильно чисту підлогу кабінету.

Стримавшись, щоб не зашипіти від пронизуючого болю, я швидко почала натягувати трусики назад, попутно розмазуючи кров по стегні та білизні.

— Ольго Володимирівно, — видавши максимально зляканий крик, я плутано прошепотіла:

— В мене кровотеча...

Голова Артема швидше лікарки показалася через ширму. По його обличчю пройшлася гидлива конвульсія, перетворивши його на зморщену гримасу. Здавалося, чоловіка перекосило від представленого моторошного видовища, і він, охоплений блювотним рефлексом, втік із кабінету стрімким бігом. Незважаючи на деякі суто садистські нахили Артема, він не вміє переносити вигляд менструальної крові. Від слова «зовсім». Його одразу ж вивертає навиворіт. І я вчасно згадала про цю особливість чоловіка.

— Ольго Володимирівно, — схопила перелякану жінку за зап'ястя, коли почула гуркіт дверей, — допоможіть мені. 

— Мія, не переймайтеся, зараз зупинимо кров, — белькотіла вона, кидаючи на мене оцінюючі погляди і допомагаючи сісти на кушетку, — все буде добре.

— Звідки ви знаєте Емму? — я запитала в лоба, перш ніж зізнатися, що кровотеча не є небезпечною. 

— Що? Емму? — лікарка миттю глянула на портрет за моєю спиною. — Моя племінниця. Але я не розумію...

— Емма ще з двома хлопцями займається пограбуваннями, — не давши Ользі Володимирівні домовити, я приголомшила її, — за дивним збігом обставин вони пограбували й наш дім, узявши мене в заручницю. 

— Мія, про що ви кажете...

— Чоловік запроторив їх до в'язниці. Не вірите мені, дізнайтесь, де зараз ваша племінниця. Якщо Артем дізнається, що ви якось пов'язані з Еммою, вас шукатимуть по лісі натреновані собаки, — вирішила йти у ва-банк, барвисто малюючи її майбутнє. Я не хотіла залякувати Ольгу Володимирівну, але й упускати свій єдиний шанс на порятунок також. — Мені потрібна ваша допомога. Будь ласка, — видихнула з благанням у голосі.

— Що від мене потрібно? — без зайвих суперечок спитала лікарка. Холодно та беземоційно. Я навіть трохи здивувалася, що вона так швидко погодилася. Невже вийшло? Сподіваюся, Ольга Володимирівна не побіжить здавати мене Артему, щоб урятувати свою шкуру.

Проковтнувши клунок зневіри, я зам'ялася на мить і майже скоромовкою протараторила їй:

— Я збрехала чоловікові, що вагітна від одного з грабіжників. 

— Навіщо? 

— Довго пояснювати, — коротко кинула на здивоване обличчя лікарки, — підтвердіть перед Артемом наявність вагітності. Будь ласка, навіть не знаю, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я збрехала.

— Мія, це незаконн... — не встигла Ольга Володимирівна закінчити речення, як звук дверей перервав її. Артем грозовою хмарою виник над нами, припиняючи будь-які спроби розмови.

— Що з нею? — байдуже уточнив чоловік, ніби говорив за хвору кішку, а не дружину.

— Будь ласка, — одними губами промовила насамкінець лікарці. 

— Мія, кгхм, — хаотично поправляючи халат, Ольга Володимирівна підвела сердитий погляд на Артема, — у вашої дружини нервове виснаження та загроза викидня! І левова частка провини в цьому — ваша!

Тінь збентеження майнула в очах Артема, але в ту ж секунду його обличчя виражало зовсім нічого. У воскової ляльки і то більше емоцій.

— Ольго Володимирівно, моя дружина — дуже вміла брехуха. І поки вагітність — лише плід її фантазії. 

— Пане Яворський…

— Досить, — Артем витягнутою рукою зупинив лікаря, — у мене залишилося не більше п'яти хвилин. Виправдайте свій професіоналізм та захмарну вартість прийому.

— Я вас зрозуміла, — озвалася жінка з таким холодком у голосі, що було ясно — ніжних почуттів до мого чоловіка вона не мала, — Мія, прошу. Процедуру ви знаєте: знімайте білизну та лягайте на кушетку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍