Ю. Несбе - Макбет

власникам, які прагнуть лише грошей, то репортери свято вірять, що служать високій меті. Тому впливати на них дуже важко. Ти нічого не їси, Макбете. Хвилюєшся?

— Я? Аж ніяк.

— Правда? Старшого комісара вбили, його заступник зник, уся відповідальність — на твоїх плечах, а ти не хвилюєшся? Я б на твоєму місці хвилювався, Макбете!

— Я не це мав на увазі, — відказав Макбет, зиркнувши у пошуку підтримки на Леді, яка сиділа з протилежного від мера боку, але наразі була зайнята розмовою з жінкою, що працювала в міськраді чи то фінансовим консультантом, чи то ще кимось.

— Вибачте, — мовив Макбет і підвівся. Спіймав на собі запитальний і трохи стривожений погляд Леді й швидко пішов до реєстратури.

— Дай-но мені телефон, Джеку.

Адміністратор підсунув апарат, і Макбет набрав номер комутатора управління поліції. Там відповіли з п’ятого дзвінка. П’ять дзвінків — це довге чи недовге очікування відповіді від поліції? Він не знав і раніше якось над цим не замислювався. Але тепер доведеться. Доведеться думати і про це.

— З’єднайте мене з патрульною службою.

— Гаразд.

Макбет почув, як його з’єднали, і телефон на тому боці лінії почав дзвонити. Поглянув на годинника. Там теж не поспішали піднімати слухавку.

— Я ніколи не бачив тебе в ігровій кімнаті, Джеку.

— Я більше не працюю круп’є, сер. Після отого… після тієї ночі, ви ж знаєте.

— Зрозуміло. Щоб таке пережити, потрібен певний час.

Джек знизав плечима.

— Річ не лише в цьому. Насправді, мабуть, посада адміністратора підходить мені більше, аніж робота круп’є. Тому я не вбачаю в цьому трагедії.

— Але хіба ж ти не заробляв значно більше, працюючи круп’є?

— Якщо ти почуваєшся ні в сих ні в тих, наче риба, викинута на берег, то не має значення, скільки заробляєш. Риба на суходолі задихається й помирає, навіть якщо біля неї лежить цілий мішок грошей. Ось у чім трагедія, сер.

Макбет хотів був відповісти, але почув, що патрульна служба нарешті озвалась.

— Макбет на дроті. Чи не надходило вам повідомлень про стрілянину на пагорбі Шибениця протягом останньої години?

— Ні. А що, мало надійти?

— Один відвідувач у казино розповів, наче він щойно там проїжджав і чув якийсь вибух чи постріл. Може, то просто колесо на якомусь авто вибухнуло?

— Та може.

— Отже, в західній частині Другого району нічого не сталось?

— Тільки проникнення зі зламом до ювелірної крамниці, сер. Найближче патрульне авто було далеченько, але зараз воно вже прямує туди.

— Зрозуміло. До побачення, доброго вам вечора.

— І вам також, інспекторе.

Макбет поклав слухавку. І вперся очима в килим з химерним квітковим візерунком. Досі ніколи не звертав на нього уваги, але зараз той візерунок начебто хотів йому щось сказати.

— Сер!

Макбет підвів погляд і побачив, що Джек стурбовано дивиться на нього.

— Сер, у вас із носа кров тече.

Макбет торкнувся пальцем своєї верхньої губи, переконався, що адміністратор каже правду, і хутко подався до туалету.

Банко тиснув на акселератор, і авто мчало головною дорогою. У дірі, де раніше були пасажирські дверцята, завивав вітер. Вони вже проїхали «Обеліск» і невдовзі мали бути біля центрального вокзалу.

— Ти їх бачиш?

Флінс щось відповів.

— Гучніше!

— Ні, не бачу.

Правим вухом з боку Флінса він не чув нічого — або через те, що слуховий прохід затік кров’ю, або тому, що куля позбавила його слуху взагалі. Проте не це його зараз турбувало. Банко поглянув на датчик палива. Після того як вони виїхали за межі району крамниць, його стрілка за чотири чи п’ять хвилин значно відхилилася вліво. Може, кулеметні черги і прозвучали, мов безневинний феєрверк, але кулі продірявили бензобак. Втім, це також його не турбувало, бо палива вистачало, щоб добратися до казино «Інвернесс», де вони будуть у безпеці.

— Хто то такі, татку? Чому вони за нами женуться?

Перед ними показався центральний вокзал.

— Не знаю, Флінсе, — відповів Банко, зосередивши увагу на дорозі. І намагаючись глибоко дихати. Він мав дихати, мав вбирати повітря в легені. Триматися. Триматися, допоки Флінс не буде у безпеці. Мало значення лише це, і більше нічого. Ані дорога, що почала розпливатися перед очима, ані куля, яка в нього влучила.

— Напевне, хтось знав, що ми їхатимемо тією дорогою, татку. Світлофор — він працював якось ненормально. Хтось точно знав, коли саме ми будемо проїжджати повз пагорб Шибениця.

Банко вже й сам про це здогадався. Але зараз це також не мало жодного значення. Важливим було тільки те, що вони промчали повз центральний вокзал і перед ними вже показалися вогні казино «Інвернесс». Треба зупинитися біля парадного входу й завести Флінса всередину.

— Я знову бачу їх, татку! Вони метрів зо двісті позаду!

Більш ніж достатньо, якщо авто не підведе. Шкода, що немає синьої мигалки та поліцейської сирени. Банко втупив очі в «Інвернесс». У його вогні. Якщо нічого лихого не станеться, то він встигне проскочити майдан Робітників. Сирени. Щось застрягло у нього в горлі. Застрягло у нього в голові.

— Ти не чув сирен, Флінсе?

— Га?

— Сирен патрульних авто. Ти не чув їх, коли ми були в отій ювелірній крамниці?

— Ні.

— Ти абсолютно впевнений? Бо в західній частині Другого району завжди повно патрульних авто.

— Абсолютно.

Банко відчув, як його оповивають біль і темрява.

— Ні, — прошепотів він. — Ні, Флінсе, хлопчику мій…

Міцно стиснувши кермо, він звернув ліворуч.

— Татку! До «Інвернессу» — в інший бік!

Банко натиснув на гудок, вискочив з-поза машини, яка їхала попереду, і натиснув акселератор. Відчув, як паралізуючий біль зі спини проникає йому в груди. Невдовзі він не зможе тримати кермо правою рукою. Хоч куля й продірявила в сидінні лише невеликий отвір, вона все одно влучила в руку. І саме ця рана дуже його непокоїла.

Перед ними вже не було нічого. Лише контейнерна гавань, море і темрява.

Але останній шанс все одно залишався.

Макбет стояв, уважно роздивляючись себе у дзеркалі над раковиною. Кровотеча припинилась, але він знав, що вона означала: слизова оболонка його носової порожнини більше не сприймала варива, тому він мав зробити перерву. В юності було інакше: його тіло могло зносити будь-які знущання над собою. Але тепер, якщо він продовжить вживати дурман, то ніс розболиться й кровоточитиме, а голова крутитиметься, доки не відкрутиться від шиї. Треба зробити перерву. Але чому ж він, подумавши про це, знову згорнув банкноту і приклав її до раковини з правого боку вузенької смуги порошку? Бо сьогодні був винятковий день. Сьогодні настав той критичний момент, коли він