Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Хочеш на мить бути щасливим? Помстися! Ви хочете бути щасливими назавжди? Пробачте!

Тертуліан

Іванка. 2020 рік

За традицією, яка сама собою з’явилась у моєму житті, я стояла біля вікна свого кабінету і думала. Згадувала кожну хвилину, проведену поруч із моїм Русланом, і всередині все палало від приємних почуттів. Від деяких митей хотілося плакати від щастя, а деякі змушували щоки червоніти від сорому. Останній тиждень став найкращим у моєму житті і найважчим, бо я боялась втратити це щастя. Я боялась повернутись сьогодні додому і не побачити його, боялась повірити у неймовірне диво. Та кожен ранок, який починався із пробудження в обіймах коханого, змушував повірити у правду і смакувати її з особливим задоволенням.

Тоді я не знала, як реагувати на раптову появу Руслана, бо потрясіння стало надто сильним. Ми майже не говорили, бо не було тих самих правильних слів. Їх замінювали переповнені почуттями погляди і дотики, від яких все тіло вкривалось приємними мурашками. Я не хотіла розповідати про своє життя, та й про його розпитувати теж. Хай усе залишається у минулому, до якого вже ми ніколи не повернемось. Дні розлуки не гідні для спогадів, тільки для забуття.

Побачила під вікнами чорний джип і охоронця, який чекав закінчення мого робочого дня. Свою роботу я не могла покинути, бо це невід’ємна частино мого життя, яким би воно не було за статусом. Андрійко купався в увазі збоку наших працівників, а ще він майже одразу подружився з Русланом. Мені так дивно стало спостерігати за позитивною реакцією сина на незнайому йому людину. Поки що не знайшла потрібного моменту, щоб розповісти про батьківство Руслана, треба сьогодні ввечері про все сказати. Я дивувалась його прояву ніжності до дитини, яку він вважає чужою.

До кабінету постукали. Я одразу винирнула з роздумів і пройшла до робочого столу.

- Так!

З-за дверей показалась низенька молода жіночка, вдягнена у халат і тапочки. У ній я впізнала пацієнтку, яка сьогодні поступила на стаціонарне лікування.

- Можна?

- Звісно, проходьте! Я Вас слухаю.

Жіночка стривожено озирнулась, зайшла всередину і тихо причинила за собою двері. Підійшла до столу і сіла на стілець. Я теж зайняла своє місце за робочим столом.

- У мене до Вас дуже делікатне питання. Я зранку продала автомобіль. Коли поверталась додому, мені раптово стало зле і я потрапила сюди. Живу зовсім сама і нікому мені допомогти, а у Вас тут сейф і хоч якась надійність.

Я поки не могла зрозуміти, про що йде мова. Навіщо мені знати ці деталі з її життя? І чим вони стосуються мого сейфа? Та через мить чимала пачка грошей вже лежала на столі. Я аж здригнулась від здивування, бо такої кількості купюр ще не бачила. Жінка акуратно підштовхнула купку ближче до мене.

- Будь ласка, допоможіть мені не померти від переживань. Люди всілякі бувають, а у мене в загальній палаті повна сумочка грошей. Вкрадуть, і оком не встигну моргнути.

Стало її шкода, сама не знаю, що б у такій ситуації робила. Всяке у житті буває, треба допомогти. Та й крадіжка у відділенні призведе до великих проблем. Краще вже попередити нещастя.

- Ну гаразд, я покладу їх до сейфа, а потім поверну.

Пацієнтка одразу зраділа і наполегливо спостерігала за моїми рухами. Я обережно взяла гроші в руки, відімкнула сейф і помістила їх всередину. За цей час жінка встигла пройти до дверей і постукати в них. Через секунду до кабінету заскочила купа озброєних правоохоронців, один з яких підійшов впритул, схопив мої руки і закував їх у наручники. Я не могла зрозуміти, що відбувається, бо перелякалась до смерті.

- Свідки тут?! - Голосно запитав чоловік і почав шукати когось очима.

Серед натовпу я помітила кілька людей у звичному вбранні і вже майже всіх колег, які спостерігали з коридору. Переконвашись у присутності свідків, поліцейський нахабно поглянув на мене, а потім почав вбивати словами:

- Громадянка Лисенко Іванна Євгенівна була взята на місці злочину за отримання хабара у великих розмірах. Доказами цього є...

У рукавичках взяв ключ з моєї руки, відімкнув сейф і вийняв із нього гроші. Спочатку на гроші посвітив ультрафіолетом, де чітко вирізнялись відбитки пальців, потім на мої руки, де висвітилась точно така ж фарба.

- Сліди на руках від флуоресцентного чорнила, яким ми попередньо помітили кошти. Сьогодні вранці старша медсестра гінекологічного відділення почала вимагати у пацієнтки величезну суму за надання медичних послуг і стаціонарне перебування у відділенні, яке є державним і безкоштовним. Потерпіла звернулась до правоохоронних органів, що дало змогу провести затримання на місці злочину, а саме – отримання хабара. За даний злочин, шановна, Ви негайно взяті під варту і подальше розслідування відбуватиметься у слідчому ізоляторі. Виводьте її!

Мене взяли під руки одразу двоє поліцейських і почали вести до виходу. Василь Степанович сьогодні у коледжі, тому ніхто і не подумав за мене заступитись чи щось сказати. Всі були у шоковому стані, нервово перезиркувались між собою. Тільки Софія плакала і з невірою дивилась на все це. Підставна пацієнтка тепер здалась мені підступною і злою людиною, як же можна так з невинними людьми?

Навулиці все ще чекав водій, він одразу комусь зателефонував, напевно, Русланові. Та навряд мені вже щось допоможе, підстава надто добре виконана. Хто мені вирішив нашкодити, та ще й так підло, я поки не могла думати. Стало страшно і дуже боляче розлучатись із синочком. Чим же дитина завинила перед підступністю дорослих? Можливо, нас вислідили якісь вороги Руслана і вирішили його шантажувати через мене? Це єдине, що спадало на думку. За цей тиждень ми багато часу проводили на людях і навіть не думали ховатись.

Мене заштовхали до поліцейського авто і повезли до слідчого ізолятора. Якщо навулиці з кайданами на руках я почувалась наляканою, то всередині будівлі з ґратами на вікнах і дверях страх заволодів усім нутром. Я ж і статті жодної не знаю, і виду майбутнього покарання. Хоч би все обійшлось штрафом. Сподіваюсь, скоро все стане відомим.