Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Ми зайшли до кабінету. Досить красивого і пристойного на перший погляд. Ну, хоч не за ґрати помістили, до вбивць і грабіжників. Кабінет цей виявився того самого чоловіка, який так завзято мене затримував. Від нього віяла недобра енергетика, один вигляд моторошний, через який хотілося втікати якнайдалі. Та я змушена була підійти і сісти навпроти нього за широкий стіл. Правоохоронець сидів, невдоволений, і роздратовано почав говорити:

- Зараз Ви напишете зізнання у скоєнні злочину і підпишете його внизу.

Він посунув до мене чистий листок, на нього з гуркотом різко поставив ручку, чим змусив здригнутись. Якщо напишу правду, мені ж повірять?

- Якщо зізнаєтесь в усьому зразу, зможете отримати мінімальний термін у вигляді двох років позбавлення волі і втрати змоги займатись медичною діяльністю.

У мене земля з-під ніг вибилась. За що два роки? Ні, я не хочу нікуди йти від сина і коханого чоловіка. Я ж не винна ні в чому. До кабінету хтось зайшов, я ж сиділа, пильно вдивляючись ув обличчя правоохоронця, який виніс мені вирок. Вже неспромога щось писати.

- Ну що, йдемо святкувати мої заручини?

Від упізнавання голосу по спині пробігся холод. Перевела здивований погляд на Сергія, а той із тріумфом оглянув мене. Ніякого здивування на обличчі, жоден м’яз не ворухнувся. Цього ж не може бути!

«- Забирай свого байстрюка з автомобіля під будівлею. Я негайно відмовлюсь від сина ворога, а тобі – підлій, зрадливій змії – обіцяю помститись!»

Мені раптом так захотілось вчепитись руками в обличчя цього негідника, або пройтись по ньому кількома ударами наручниками. Тепер все стало зрозуміло, як же я одразу не здогадалась. Сергій ніколи не вмів програвати, а тут довелось – жінці, зрадниці й обманщиці. Він же хотів забрати свого сина у матері, то чому б не забрати чужого, відправивши мене далеко і надовго. І вже ніщо мені не допоможе, чого варте моє слово у цих стінах проти його? Тут він закон і порядок.

- У мене тут затримана, формальностей ще на годину.

- Можеш її кинути за ґрати, почекає до завтра. Я дозволяю.

Нахабно розсміявся і пішов до виходу. Вирішив остаточно розтоптати, так, щоб важко було зібрати себе докупи. Його одразу послухались, і вже через кілька хвилин я сиділа за решіткою на холодній лавці у товаристві двох моторошних жіночок. От і закінчився мій щасливий сон. Знову занадто швидко, так, щоб лише мигцем побачити бажане – і знову до жорстокої реальності. Знову до довгого і болісного дня, який може закінчитись безсонням.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно