Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

- А взагалі ти з першої нашої зустрічі здалася мені якоюсь... особливою, чи що, - несподівано і так легко визнав він.

- Це коли ти обізвав мене повією в кабінеті Роба? - вирішила скептично уточнити.

- Ні. Коли вчепилася в мене на дорозі, тікаючи від тих утирків.

- О, Боже, ти пам'ятаєш? - від подиву в мене відвисла щелепа. Я думала, що він мене навіть не запам'ятав.

- Звичайно. Я тоді від матері повертався вранці. Якраз з-за рогу збирався виходити, коли почув твій монолог, а потім очі перелякані побачив. Ти мене навіть не помітила, пролітаючи повз.

- Так, виходить, ти назад пішов спеціально? - запитально вигнула брову.

- Я знаю тих виродків дуже добре, щоб уявити, що вони могли б із тобою зробити, якби я не повернувся назад.

Нічого собі. Серце приємно застогнало, усвідомлюючи той факт, що наша перша зустріч не була випадковою. Андрес уже тоді захистив мене, чужу людину, від трьох чоловіків, у яких могла бути зброя. І я навіть більше, ніж упевнена, що вона в них була.

- Дякую тобі, - сказала тихо, але потім схаменулася. - Почекай, чому тоді ти мене так зненавидів згодом?

- Ну, Емілія, тут уже боротьба за місце під сонцем. А те, як Роб щороку знаходить самотніх дурнів і розводить їх на роботу в ресторані, вже добряче вибішує.

- Мда... - можна було б образитися, але на правду ж не ображаються. Зате після того разу я вже більше рюкзак на столі не кладу. Тільки на коліна, або на стілець поруч із собою, а потім стілець якомога глибше під стіл засуваю. - Бідолашний, це ж щоразу з новим співробітником працювати треба.

- Так. Благо, ти друга за цей сезон. Першим хлопець був. Місяць тому. Бл*дь, він чашки бив щодня своїми вічно тремтячими руками.

- Так ти ж, напевно, залякав його до напівсмерті, ось і бив. Я теж одну розбила, - зізналася я, і затамувала подих, ніби вчинила щось кримінальне.

- Я в курсі, - безтурботно відповів він, відставляючи весло і дозволяючи човну спокійно погойдуватися на воді.

- І це все? Ти ж погрожував убити мене і чашку змусити склеїти, - недовірливо примружилася я.

- Мені вистачило твого погляду того дня, переляканого до кінця зміни. Це був мій чистий кайф. - Самовдоволена посмішка розповзлася на його до неподобства гарній фізіономії.

- От сволота ти! - буркнула я, поки він сміявся.

- Не бурчи,! Краще опусти руку у воду, і злегка проведи по ній.

Сподіваюся, тут немає піраній. Може саме це його помста за гроші, зароблені в ресторані за ці два тижні, подумала я.

Але, відкинувши сарказм, усе ж зробила, як він сказав. Не знаючи, що на мене чекає, опустила кінчики пальців у воду, і та раптом засвітилася сотнями крихітних синіх крапок. Від несподіванки я відсмикнула руку і почула тихий сміх Андреса. Цікавість взяла гору, і я знову занурила пальці у воду. Та тієї ж миті освітилася яскраво-синім полум'ям, вириваючи з мене зітхання захоплення. Від краси дух перехопило.

- Що це? - запитала пошепки, заворожено спостерігаючи, як мої руки, занурюючись у воду, змушують її оживати. Маленькі вогники палахкотіли, як новорічні лампочки на ялинці. Запалювалися і гасли. Нереальне відчуття. Відчуваєш себе художником. Тільки пензлем виступаєш сам, а мольберт - природа, створена Богом.

- Планктон, - пояснив Андрес, теж запускаючи руку у воду, і ковзаючи нею вперед і назад. Вода, повторюючи його рухи, освітлювалася і гасла, створюючи чарівну флуоресцентну картину.

Не відмовляючи собі в задоволенні насолодитися сповна цими "чарами", я, як дитина, вимальовувала на поверхні води різні фігури. Плавні лінії осявалися світловими сполохами, даруючи ні з чим незрівнянні емоції. Це справді найкраще, що мені вдалося побачити в Пуерто-Ріко. Жодна фортеця не зрівняється з тим, які відчуття викликають ці малесенькі живі організми.

Не перестаючи щасливо посміхатися, я глянула на Αндреса через плече. Він дивився просто на мене з таким захватом, що мені навіть ніяково стало. У темних очах відбивався блакитний відтінок від планктону, роблячи їх ще більш заворожуючими. Повними магнетизму і незрозумілої глибини.

- Дякую! - вдячно прошепотіла я одними губами, а він лише злегка посміхнувся у відповідь. Думка, що цей сильний, самодостатній хлопець, думав про те, як здивувати мене і зробити приємно, гріла зсередини. У той час, коли я вважала, що він на дух не переносить однієї моєї присутності поруч, усе, виявляється, було зовсім навпаки і це, чорт забирай, не може не бути найприємнішим на всьому білому світі. Він не просто показав мені "чари". Він пустив мене у свій власний світ. Туди, куди він тікає від проблем, у бажанні побути на самоті. Тепер він більше не один. У цьому його світі відтепер є я. Він поділився ним, відкрив для мене. І хоч я не уточнювала, але чомусь була впевнена, що я перша, для кого він це зробив. Можливо, мені просто так хотілося думати.

Перед тим, як ми припливли назад і здали човни з жилетами і ліхтариками, я захопила з собою маленький круглий камінчик з дна нашого човна. Здається, я знайшла для себе ідеальний сувенір, який неодмінно стане найкращим нагадуванням про мою першу поїздку в Сан-Хуан. Чому першу? Тому що відсьогодні, я впевнена на сто відсотків, вона не буде останньою...

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно