Джейн Харпер - Посуха

схрестивши руки, визирнув у вікно дільниці. — Але в лайні чомусь моя машина.

— Він каже, ви його переслідуєте. Потривожили могилу його доньки абощо. Він збирається прийти з адвокатом.

— Ясно, — Фок навіть не озирнувся.

— Мушу запитати…

— Я не тривожив, але свідків немає. Тож це його слово проти мого. А я і справді маю на нього зуб, тож… — Фок знизав плечима.

— Вас це зовсім не хвилює? Це все серйозно. Я прийму заяву, але її передадуть незалежній стороні. Це може зіпсувати вам кар’єру.

Фок озирнувся.

— Звісно, це мене хвилює. Але ж Діконові саме цього і треба, правда ж? — Фок говорив так тихо, що Рако довелося нахилитися вперед, щоб розчути. — Де він — там біда й руйнація. Колись він дубасив жінку, а потім, мабуть, так само обходився і з донькою. Він тримав ціле містечко в руках і скористався своїми зв’язками, щоб вигнати нас із татом геть. Один Бог знає, чого такого накоїв його племінник, аж Карен Гедлер записала його ім’я всього за кілька днів до смерті. Це парочка лиходіїв. Але ніхто їм не протистоїть.

— І що ви пропонуєте?

— Не знаю. Я просто кажу, що Дікон заслужив, аби його підвісили за яйця. Впаяти йому вандалізм — це занадто м’яко. Він, безперечно, має за собою значно гірші гріхи. Або Гедлерів, або свою доньку. Щось точно має. Я знаю.

З приймальні долинуло гупання вхідних дверей. Прибув Дікон з адвокатом.

— Послухайте, приятелю, — мовив Рако. — Ви не розумієте. Якщо хтось почує отакі ваші слова за межами дільниці, звинувачення у переслідуванні приліпиться до вас намертво, тому думайте, що кажете. Ніщо не прив’язує Дікона до вбивства Гедлерів, хай як би вам цього хотілося.

— Запитайте його.

— Зашореність дуже небезпечна.

— Просто запитайте.

* * *

Адвокатка була молоденька й палала жагою захистити права свого клієнта. Рако уважно її слухав, ведучи парочку в кімнату для допитів. Фок провів їх очима, а відтак розчаровано відкинувся у кріслі. З-за стійки у приймальні вийшла Дебора і простягнула йому пляшку холодної води.

— Не дуже весело сидіти тут, коли Мел Дікон — там, — сказала вона.

— Ага, — зітхнув Фок. — Правила. Працюють на тебе, поки не починають працювати проти тебе.

— А знаєте що? Поки чекаєте, зробіть щось корисне, — кивнула вона в бік коридору. — Наприклад, приберіть у комірчині.

Фок подивився на неї.

— Не думаю…

Дебора глянула на нього понад окулярами.

— Ходімо.

Вона відчинила двері й завела його в комірчину. Повітря тут було застояне, а всі полиці завалені паперами й канцелярським причандаллям. Дебора приклала палець до вуст, а потім до вуха. З вентиляції понад полицями линули голоси. Приглушені, але доволі чіткі.

— Під запис: я — сержант Рако, зі мною мій колега — констебль Барнз. Будь ласка, назвіться для протоколу.

— Сесилія Таргус, — увірвався у вентиляцію дзвінкий і бадьорий голос адвокатки.

— Малкольм Дікон.

Фок у комірчині подивився на Дебору.

— Давно треба відремонтувати, — прошепотіла вона й ледь помітно підморгнула.

— Авжеж, але не сьогодні.

Вона вийшла й зачинила двері, а Фок, присівши на ящик, почав слухати.

Адвокатка Дікона кинулася з місця в кар’єр.

— Мій клієнт… — почала вона — й зупинилася.

Фок уявив, як Рако підніс руку, просячи її помовчати.

— Ви передали нам письмову копію скарги на федерального агента Фока, дякую, — влетів у вентиляцію голос Рако. — Як вам відомо, зараз він не на службі й не входить у команду нашої дільниці, отож скарга буде спрямована відповідній особі в його підрозділі.

— Мій клієнт хотів би отримати обіцянку, що йому дадуть спокій…

— Боюся, таку обіцянку я дати не можу.

— Чому це?

— Тому що ваш клієнт проживає ближче за всіх до будинку, троє мешканців якого були застрелені, й не має алібі, — сказав Рако. — Крім того, він підозрюється у вандалізмі, вчиненому вчора вночі. До цього ми ще дійдемо.

Запала тиша.

— Щодо смерті трьох членів родини Гедлерів містер Дікон не має що додати… — почала адвокатка, але цього разу її перебив сам Дікон.

— Не маю я в біса нічого спільного з тою стріляниною, так собі й запишіть, — утрутився він.

— Містере Дікон, — почувся високий голос Сесилії Таргус, — я вам раджу…

— Та стули пельку, любцю, добре? — Дікон не приховував презирства. — Ти навіть не уявляєш, як тут усе працює. Ці чуваки повісять усе на мене за найменшої нагоди, тож не тре’ тут мене затикати.

— Усе одно, ваш небіж просив мене порадити вам…

— У чому справа? Ти не тільки думаєш, а й слухаєш цицьками?

Запала довга мовчанка. Фок, сидячи на самоті, не зміг стримати посмішки. Старе добре жінконенависництво заважає послухатися доброї поради. Що ж, Дікон не зможе сказати, що його не попереджали.

— Може, розповісте нам про той день ще раз, Меле? Будь ласка, — спокійно, але твердо сказав Рако. А на сержанта чекає чудова кар’єра, подумав Фок, якщо тільки ця справа не згасить весь його ентузіазм ще до її початку.

— Нема чого розповідати. Я був біля будинку, лагодив паркан, коли на дорозі показався пікап Люка Гедлера.

Дікон говорив жваво, як ніколи, але слова звучали так співучо, наче він переказував вивчену напам’ять історію, а не пригадував реальні події.

— Гедлер вічно то їде, то вертається, тож я не звернув уваги, — провадив Дікон. — А тоді з їхньої ферми лунає постріл. Я повернувся в будинок. За деякий час — знову постріл.

— Ви нічого не зробили?

— А що я мав робити? Це ж клята ферма. Там щодня стріляють. ’Відки мені було знати, що це стріляли в жінку і малого?

Фок уявив, як Дікон знизує плечима.

— І взагалі, я ж вам казав уже: я не звернув уваги, ясно? Бо я розмовляв по телефону.

Запала шокована мовчанка.

— Що?

Фок відчував саме таке збентеження, яке прозвучало в голосі Рако. У Діконових свідченнях телефонна розмова не згадувалася. Фок це точно знав. Він прочитав їх неодноразово.

— Що? — перепитав Дікон, схоже, нічого не зрозумівши.

— Вам подзвонили? Під час стрілянини?

— Ага, — підтвердив Дікон, — я ж казав.

Одначе голос його змінився. Звучав уже не так упевнено.

— Ні, не казали, — мовив Рако. — Ви сказали, що повернулися в будинок і вже там почули другий постріл.

— Ага, я повернувся в будинок, тому що задзвонив телефон, — сказав Дікон, вагаючись. Голос його звучав повільніше, і на останньому слові він затнувся. — Це пташечка з аптеки дзвонила сказати, що мої ліки готові.

— Отже, ви розмовляли по телефону з аптекаркою, коли почули другий постріл? — перепитав Рако, явно не вірячи власним вухам.

— Ага, — підтвердив Дікон, але не дуже