Джейн Харпер - Посуха

Та скажи йому!

Ця думка зринула мимоволі. Еллі мотнула головою. Ні. Не можна. Це дурість. Уже запізно. Він тільки спробує її зупинити. Але в цю мить, поглянувши на його відкрите обличчя, вона відчула в грудях таку самотність, аж здалося, що, може, саме цього їй насправді й хочеться.

— Бідолашна Еллі, — мовив Фок. — Господи, ми ж начебто були її друзі, а так її підвели.

Гретчен роздивлялася власні руки.

— Знаю, я теж почуваюся винною. Але не картайся так. Багато хто, напевно, підозрював, але заплющував очі. Ти ж був дитиною. Робив усе, що міг. Ти завжди добре ставився до неї.

— Виходить, недостатньо добре. Хай як вона почувалася, хай через що проходила, а це відбувалося просто в нас під носом — і ми нічого не помічали.

На кухні було затишно і тихо, й Фок почувався так, наче ніколи не зможе зіп’ятися на обважнілі ноги й піти звідси. Гретчен, коротко знизавши плечима, накрила його руку своєю. Долоня в неї була тепла.

— Ми всі отримали важкий урок. Тоді багато чого відбувалося. І не все крутилося навколо Люка.

Еллі поглянула на Аарона, й він усміхнувся. Скажи йому, шепнув тихенький голос у неї в голові, але вона змусила його замовкнути. Припини. Все вирішено. Вона нікому не скаже.

— Мушу йти, — рушила з класу Еллі, але зупинилася. На думку про те, що чекає попереду, її накрила хвиля безрозсудності. Сама не знаючи, як це сталося, вона підійшла ближче, перехилилася через коробку з рослинами й легенько поцілувала Аарона у вуста. Вони були сухі й теплі. Еллі квапливо відступила, боляче вдарившись стегном об парту.

— О’кей. Побачимося.

Вона сама відчула, як фальшиво це прозвучало, тож вирішила не чекати на відповідь.

Коли Еллі розвернулася до виходу, то з переляку мало не підстрибнула. Прихилившись до одвірка, стояв Люк Гедлер, безмовно спостерігаючи. Вираз його обличчя неможливо було витлумачити. Вдихнувши, Еллі змусила себе всміхнутися.

— До зустрічі, Люку, — сказала вона, протискуючись попри нього.

Він не відповів їй усмішкою.

Розділ тридцятий

Фок сидів на ліжку, розклавши перед собою дюжину різних аркушів. Унизу, в пабі, було тихо. Останні завсідники пішли декілька годин тому. Фок дивився на свої нотатки у цій справі. З’єднував лініями різні деталі, поки схема не перетворилася на заплутане павутиння з багатьма обірваними ниточками. Діставши чистий аркуш, він почав спочатку. Результат був той самий. Фок узяв мобільний і набрав номер.

— Думаю, Еллі Дікон кривдив власний батько, — сказав він, коли Рако відповів.

— Про що це ви? Стривайте.

Голос на тому кінці звучав сонно. Трубку накрили рукою, і долинула приглушена розмова. Рита, здогадався Фок. Зиркнув на годинник. Було пізніше, ніж він гадав.

Спливла хвилина, перш ніж знову почувся голос Рако.

— Ви ще там?

— Вибачте, я не звернув уваги, котра вже година.

— Нічого страшного, ви щось казали про Еллі?

— Просто ми з Гретчен розмовляли… Про те, яка Еллі була нещасна. Не просто нещасна — жалюгідна. І я впевнений, що Мел Дікон її кривдив.

— Фізично? Сексуально?

— Не знаю. Може, і так, і так.

— Ясно, — сказав Рако. Запало мовчання.

— Дікон не має алібі на той вечір, коли вбили Гедлерів.

На тому кінці Рако важко зітхнув.

— Друже, йому за сімдесят, і з головою він не дружить. Він, звісно, покидьок, але ж він — старий маразматик.

— Та ну! Рушницю тримати він ще здатен.

— Та ну, — відтяв Рако, — боюся, ваше ставлення до Дікона дещо упереджене, адже ви люто його ненавидите за те, що сталося з вами двадцять років тому.

Фок не відповів.

— Вибачте, — мовив Рако. Позіхнув. — Я втомився. Поговоримо завтра… Рита переказує вітання, — додав він по паузі.

— І їй переказуйте від мене. І мене теж вибачте. Добраніч.

На тому кінці поклали слухавку.

* * *

Здалося, що минуло всього декілька хвилин, коли готельний телефон збудив Фока різким пластиковим деренчанням. Фок розліпив одне око. Він лежав, затуливши очі ліктем, і вмовляв себе відповісти на дзвінок. Уночі він переглядав свої записи, поки не провалився у в’язкий неспокійний сон, і зараз у голові гупало. Не витримавши деренчання, Фок нарешті зібрався на силі й підняв трубку.

— Господи, нарешті, — почувся голос Макмердо. — Я вас збудив?

— Так.

— Ну що ж, друже мій, так уже й буде. Слухайте, негайно спускайтеся вниз.

— Я не вдягнений…

— Повірте, — мовив Макмердо. — Зустрінемося за рогом. Допоможу вам, чим зможу.

* * *

Фокова машина вся була залита лайном. На фарбі лишилися плями й патьоки, а під двірниками й навколо коліс зібралися калюжі. Ця бридота вже підсохла на ранковому сонечку й добре вкарбувалася в слова, надряпані на боці. «Шкуру злупимо» писалося вже не сріблом, а лайном.

Фок побіг до автівки, але не зміг навіть наблизитися, поки не затулив носа футболкою. Густий сморід, здавалося, відчувається на смак. Мухи шаленіли, і довелося бридливо відганяти їх, щоб не сідали на обличчя й волосся.

У салоні було ще гірше. У крихітну щілину вікна, яку Фок лишив на ніч з боку водія, щоб трохи вистудити машину, вставили чи то лійку, чи то шланг. Гидота залила і кермо, і радіо й зібралася брунатними калюжам на сидіннях і під ногами. Інших машин на стоянці не чіпали. Макмердо стояв осторонь, затискаючи рукою рот і ніс. Він похитав головою.

— Чорт забирай, приятелю, мені страшенно прикро. Я саме виносив порожні пляшки — й побачив оце. Уночі, мабуть, зробили, — сказав він і помовчав. — Ну, хоч тваринного походження. Переважно. Здається.

Досі притискаючи футболку до носа, Фок мовчки обійшов машину. Свою бідолашну машину. Подряпану, а тепер і зовсім зіпсовану. Його накрила хвиля злості. Затамувавши подих, він зазирнув у брудні вікна. Старався занадто не наближатися. Крізь брунатну бридоту побачив усередині ще щось. Він відступив, не в змозі говорити.

На сидіннях були розкидані сотні вимащених лайном листівок із закликом до всіх, хто щось знає, надати інформацію щодо смерті Еллі Дікон.

* * *

Настрій на дільниці панував похмурий.

— Я, звісно, зачитаю Дау і його дядькові закон про захист громадського ладу, — мовив Рако до Фока, перш ніж зняти слухавку. — Вартість машини приблизно знаєте? Можливо, буде якась компенсація.

Фок тільки неуважно стенув плечима: він сидів за столом, тупо витріщаючись на справу Гедлерів. Рако у протилежному кінці кімнати вже повісив трубку й на мить схилив голову на руки.

— Схоже, Дікон вирішив завдати удару на випередження, — гукнув Рако до Фока. — Він подав скаргу. На вас.

— Справді? — Фок,