Джейн Харпер - Посуха

впевнено. — Розмовляв. Здається. Бо вона запитала, що там за гуркіт, і я сказав: ніч о’, це на фермі.

— Ви говорили по мобільному?

— Ні, по дротовому. Там у нас мобільний майже не ловить.

Знову повисло мовчання.

— Чому ж ви не розповіли цього раніше? — запитав Рако.

Мовчання тривало дуже довго. Нарешті Дікон відповів тоном маленького хлопчика:

— Не знаю чому.

Але Фок знав. Деменція. Він прихилився чолом до холодної стіни комірчини. Внутрішньо він просто верещав од відчаю. З вентиляції почулося слабеньке покашлювання. Коли заговорила адвокатка, голос її звучав задоволено:

— Думаю, ми закінчили.

Розділ тридцять перший

Рако протримав Дікона в кімнаті для допитів ще двадцять хвилин, розпитуючи про Фокову зіпсовану машину, але тут усе було безнадійно. Зрештою, зробивши йому попередження, відпустив старого.

Узявши ключі від поліційної машини, Фок почекав за рогом дільниці, поки Дікон поїде. Вичекавши ще п’ять хвилин, він повільно рушив на Діконову ферму. Знак пожежної небезпеки на дорозі й досі попереджав, що рівень дуже високий.

Біля вицвілої таблички з претензійною назвою «Володіння Діконів» він звернув і поторохтів гравійною під’їзною доріжкою. Кілька обшарпаних овець, побачивши його, з надією підвели голови.

Маєток містився на пагорбі, з якого відкривався такий краєвид, аж подих перехоплювало. Праворуч удалині, за неглибокою долиною, Фок ясно бачив домівку Гедлерів. Мотузки для білизни сплелися, як павутиння, а кілька садових лавочок нагадували лялькові меблі. Двадцять років тому, зрідка навідуючи Еллі, він обожнював цей краєвид. А зараз просто не міг на це все дивитися.

Фок зупинився під перехнябленим сараєм, коли Дікон саме намагався замкнути машину. Руки в старого трусилися, і він впустив ключі в куряву. Схрестивши руки, Фок спостерігав, як старий повільно згинається, щоб їх підняти. Діконів пес підбіг до господаря й загарчав у бік Фока. Старий звів погляд. Агресія на обличчі вперше поступилася чомусь іншому. Виснаженню і збентеженню.

— Я щойно з поліції, — сказав Дікон не дуже впевнено.

— Ага. Ще б пак.

— То чо’ тобі треба? — Дікон випростався, наскільки це було можливо. — Зібрався натовкти пику літній людині, поки ніхто не бачить? Ти — боягуз.

— Не збираюся я марнувати на вас гарний хук, який покладе край моїй кар’єрі, — сказав Фок.

— Тоді чо’ тобі?

Гарне питання. Фок подивився на Дікона. Два десятиліття цей чоловік затьмарював його життя. Він був для нього бабаєм, моторошним привидом, чудовиськом під ліжком. Зараз, стоячи навпроти нього, Фок і досі відчував гнів, але до нього домішувалося ще щось. Не жалість, точно не жалість.

І тут Фок збагнув, що почувається обдуреним. Він надто довго відкладав битву з драконом, і за цей час дракон змалів і змарнів, і битва вже не буде чесною. Фок зробив крок уперед, і на мить у Діконових очах майнув переляк. Фока прошив сором. Він відступив. Що він узагалі тут робить?

Він подивився Діконові в очі.

— Я не причетний до смерті вашої доньки.

— Брехло, у тій записці було твоє прізвище. Твоє алібі — казочка…

Знову його слова бриніли глухо, як завчені.

— А вам звідки знати? — перебив Фок. — Діконе? Скажіть-но. Звідки у вас завжди була така упевненість, що ми з Люком не були разом, коли вона загинула? Бо, скажу я вам, виникають підозри, що ви про той день знаєте набагато більше, ніж розповіли.

Коли Мел Дікон повернувся додому, вечерею там і не пахло, тож він спалахнув від роздратування. У вітальні на старому коричневому дивані лежав його племінник, заплющивши очі й поставивши на живіт бляшанку пива. Горлало радіо — передавали крикет. Австралійці добивали Південну Африку.

Дікон скинув з дивана Грантові ноги в черевиках, і небіж розліпив одне око.

— Навіть клятого чаю ще ніхто не поставив? — запитав Дікон.

— Еллі ще не прийшла зі школи.

— А ти сам не міг, лінивий ти виродку? Я цілісінький день прововтузився з тими вівцями.

— Це робота Еллі, — знизав плечима Грант.

Дікон крекнув, але небіж мав рацію. Це робота Еллі. Він узяв собі пиво з коробки у Гранта під боком і пішов у глибину будинку.

У доньчиній кімнаті було стерильно чисто. Вона неначе тихо відгородилася від хаосу, що панував у решті будинку. Зупинившись у дверях, Дікон ковтнув пива. Його очі бігали кімнатою, як жуки, але він не наважувався увійти. Стоячи на порозі цієї бездоганно чистої спальні, він відчував якусь дивну невідповідність. Незакріплена нитка. Тріщина в асфальті. Картинка була ідеальна, але якась неправильна.

Очі його метнулися до білого стовпчика ліжка, й Дікон нахмурився. У дереві була крихітна кругла вм’ятина, і фарба в тому місці тріснула і злущилася. Внизу, на рожевому килимі, виднілося невеличке нерівне коло, добре відмите, але все одно трішки темнішого відтінку. Майже непомітно, але якщо придивитися…

Дікон відчув холодок у животі, неначе там лежав крихітний м’ячик. Дивився на тиху кімнату, на вм’ятину, на пляму, а алкоголь уже розносив його венами перші сплески гніву. Донька вже мала бути вдома, але досі не повернулася. Стиснувши в руці пиво, Дікон чекав, доки його прохолодна вагота подіє заспокійливо.

Згодом він скаже поліції, що саме в цю мить відчув: щось негаразд.

Фок пильно дивився на батька Еллі.

— Може, вам і вдалося всіх переконати, що у справі Гедлерів ваші руки чисті, — сказав Фок, — але вам щось відомо про те, що сталося з вашою донькою.

— Стеж за своїми словами, — озвався Дікон голосом тихим і напруженим, як стиснена пружина.

— Це тому вам завжди так кортіло повісити смерть Еллі на мене? Якщо під рукою не буде підозрюваного, люди почнуть його шукати. І хтозна, що вони розкопають, якщо серйозніше візьмуться за вас. Недбальство? Насильство?

Старий кинувся на Фока з несподіваною силою і, заскочивши його зненацька, збив на землю. Брудна Діконова рука втиснулася йому в обличчя. Пес намотував кола, шалено гавкаючи.

— Я ти’ тельбухи випущу, — горлав Дікон. — Ще одне таке слово — і я ти’ випатраю, як тварину. Я її любив. Чув мене? Я любив ту дівчину.

У Люка Гедлера калатало серце. Уже поклавши руку на радіо, він завмер: Південна Африка мало не забила у ворітця. Але відбивайло впорався, паніка минула, і Люк вимкнув радіо.

Рясно побризкавши голі груди одеколоном, він відчинив шафу. Автоматично потягнувся до сірої сорочки, яку вона колись похвалила. Подивившись на себе у дзеркало, він усміхнувся і почав застібати ґудзики. Йому сподобалося побачене, але з досвіду він знав, що це ще нічого не означає. Ніколи не здогадаєшся, що там робиться в головах