Фредрік Бакман - Ми проти вас

— Допоможеш мені припильнувати її?

Рамона доливає собі віскі.

— А ти впевнений, що прийшов сюди не причаровувати мене, щоб затягнути в ліжко? Зараз у тебе це вдається краще, ніж колись.

— У мене станеться інфаркт іще до того, як ти розстібнеш ліфчик, але дякую за пропозицію, — усміхається Суне.

Рамона п’є віскі. І з гіркотою зізнається:

— Суне, в нашому місті я нікому про це не розповідаю. Але Петер — теж із моїх хлопчиків, він один із них. Тож попроси його, щоб пам’ятав про тих, хто став на захист «Бйорнстада», заради його ж добра. Попри все, чого вимагатиме новий спонсор.

Суне киває. Він знає, що Рамона має на увазі трибуну зі стоячими місцями, яка належить «Групі». У цьому місті непросто зберігати таємниці.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — каже він.

Але цього завжди мало.

* * *

Петер стоїть перед дверима до кімнати Лео. Хлопчикові вже дванадцять років, він майже підліток. Петер пам’ятає день його народження, ту секунду, яка мало не збила його з ніг, коли він уперше почув крик свого сина. Пам’ятає, як підняв на руках кволе голеньке тіло, підтримував голівку, пам’ятає його міцно заплющені оченята й переляканий плач… який стих. Петер уперше в житті усвідомив, що це створіння спокійно задрімало в нього на руках. На що ми готові заради дітей, саме в такі миті? А на що не готові?

Але роки стрімко минають. Татам треба жити сьогоднішнім днем, а спортивні директори не можуть цього собі дозволити. Татам доводиться ловити момент, тому що дитинство — це ніби мильна булька: є лише кілька секунд, щоб насолодитися ним. А спортивні директори мусять думати про наступний матч, наступний сезон — рухаємося далі, вперед, угору.

Петер стоїть перед дверима, тримаючи в одній руці дві ключки, а в іншій — тенісний м’ячик. Малим Лео мало дірку йому в голові не просвердлив, кличучи пограти з ним на в’їзді в гараж. «Тату, можеш викотити машину? Тату, давай пограємо? Тату! Ну зовсім трошки! До п’яти голів!» Петер, як правило, саме в цей час сидів із пультом у руці перед відеозаписом матчу, або з калькулятором за теками з документами, розраховуючи бюджет, тож він відповідав: «Спершу зроби домашні завдання». Лео сідав за уроки, а потім уже було пізно для гри. «Завтра», — обіцяв тато. «Ну, так», — відповідав син. Чоловіки весь час зайняті, але дорослішання їхніх синів не чекає. Сини перестають хотіти уваги татів точнісінько в ту мить, коли татам стає потрібна увага синів. Після цього ми всі приречені шкодувати, що не так часто засинали біля своїх синів, коли ті клали малу голову нам на груди. Що мало сиділи на підлозі, поки вони бавилися. Що не обіймали їх, поки вони ще дозволяли нам обійми.

Петер стукає до Лео, і дванадцятирічний малий відповідає, не відчиняючи дверей.

— Та-ак?

— Я… я викотив машину, щоб був вільний в’їзд у гараж, — з надією каже йому тато.

— Ну?

— Ну… тобто, я думав, що ти, може, хотів би… пограти?

Петер так міцно стискає м’ячик, що спітнілі пальці залишають темні плями на зеленому ворсі. Відповідь Лео безжальна:

— Я роблю уроки. Може, завтра?

Петер ледве стримується, щоб не відчинити двері. Щоб не повторити прохання. Але він просто запихає ключки в комірчину і сам-один сидить на дивані, тримаючи в руках м’ячик, аж поки не засинає.

* * *

Міра вимикає ноутбук. Заглядає до кімнати Лео. Син вдає, ніби спить, Міра вдає, ніби повірила йому. Дорогою через вітальню вона накриває Петера пледом, затримується на мить, ніби хоче відгорнути йому з чола пасмо волосся. Але не робить цього.

Міра самотньо сидить на сходах до будинку, дивиться на зірки — ті самі зірки вона могла би бачити з будь-якого місця на світі. Сьогодні на роботі колега вручила їй конверт, відправником листа була старша пані, яку Міра з колегою боготворили вже багато років — то була справжня професіоналка в управлінні та геніальна інвесторка, яка раптом змінила напрям своєї роботи і заснувала потужний благодійний фонд. Обличчям цього фонду були митці й актори, а підтримкою — багатомільйонні суми. Міра з колегою познайомилися з цією жінкою на конференції минулого року. Їм вдалося привернути до себе увагу, і пані, прощаючись, залишила Мірі свою візитну картку, сказавши таке: «Я завжди потребую розумних людей, які горять своєю справою. Напишіть мені, якщо раптом будете шукати роботу». Тоді Міра не сприйняла цього всерйоз — можливо, не посміла — і зберегла пам’ять про ці слова, як непевну мрію. Але сьогодні вона побачила в конверті запрошення на велику конференцію, яку фонд тієї пані організовував за пару тижнів у Канаді.

— Чому вона нас запрошує? Має намір скористатися послугами нашої агенції? — у Міри аж перехопило подих.

І тільки тоді вона помітила заздрість у погляді колеги. Міра подивилася на запрошення і побачила, що на ньому написане лише її ім’я. Колега намагалася триматися з гордістю, але її голос звучав, ніби в маленької дівчинки, яка от-от втратить свою перспективнішу подругу серед великого світу:

— Міро, вона запросила лише тебе. Її не цікавить наша агенція. Вона хоче взяти на роботу тебе.

Міра сидить на сходах до будинку, в руці тримає конверт, дивиться на зірки. На ті самі зірки можна дивитись і з Канади. Колись Міра переїхала туди, тому що Петер мав грати у НХЛ із найкращими гравцями цього світу. Їй відомо, що відповість Петер, коли вона скаже, що хоче їхати на конференцію. «Тобі справді треба їхати саме зараз? У клубі стільки роботи, люба, може, наступного року?»

Міра ніколи так і не зможе йому пояснити. Петер ніколи так і не зрозуміє, що в неї теж є НХЛ.

* * *

Рамона телефонує Теему. Розмовляють вони недовго: не хочуть, щоб у голосі почулася слабкість. Рамона не каже, що бажає для Відара кращого життя, ніж у Теему, а Теему не каже, що бажає того самого. Потім Рамона просить Теему про послугу; і вона не вкладеться спати, доки він не перетелефонує і не скаже, що все зроблено.

Теему стоїть перед невеликим будинком в іншій частині міста, вичікуючи, поки в дитячій кімнаті погасне світло. Переконавшись, що тепер не сплять тільки дорослі, Теему не натискає на дзвінок і не стукає у двері — господарі ніколи не довідаються, як він зайшов до будинку. Теему просто з’являється на кухні, поки вони намацують край мийки, щоб утриматись на ногах, і намагаються