Лариса Підгірна - Червона Офелія

знаєш, що твій батько знущався з ні в чому не повинних жінок і дітей, вирізав цілі села під Харковом? Ти знаєш, що Юрко зрадив не просто себе, що він став тим, чиє ім’я через століття згадуватимуть навіть не з люттю, а із презирством…

— Не читай мені нотацій, Марку, у цьому вже немає ніякого сенсу, — відповіла Біличенко. — Я вже сказала тобі: ми зустрілися не в тому місці і не в той час.

— Час завжди той, бо іншого людям не дається, — Швед допоміг їй піднятися, та вона знесилено впала в його обійми.

— Ти не можеш ненавидіти мене, хоч і бажаєш цього, — усміхнулася крізь сльози. — І кохати, як раніше, ніколи не зможеш. Хоч і обіймаєш так само ніжно… Нам не бути більше разом, Марку. Зізнаюся тобі: я страшенно боюся тортур. Не хочу потрапляти до рук Розвідочної управи.

— На жаль, я нічим не можу тобі допомогти, Олесю. Не можу просто відпустити тебе. І допомагати втекти не стану. Та й куди ти втечеш пішки із простріленим плечем…

Марко повернув на гуркіт голову — на міст в’їзджала Казиміренкова вантажівка з прикордонниками.

— Послухай… — зашепотіла вона. — Якщо ти мене справді кохав, якщо справді бажав мене, дай мені померти! Це все, що я прошу в тебе зараз.

— Ти хочеш, аби я застрелив тебе? Ні… — похитав Марко головою. — Цього не буде.

— Не вгадав, — проказала вона. — Бачиш, твої вже приїхали… Я прошу тебе про інше. Я ж так і не зіграла роль Офелії… Будь великодушним, яким я тебе знала! Дозволь, я сама завершу своє нікчемне життя!

— Ти втопитися хочеш? — захитав головою Марко. — Ні! Ні!

— Так! — усміхнулася вона посмішкою блаженної. — Так, Марку! Так! Дозволь мені це зробити! Я більше не хочу такого життя!

Белла стала навшпиньки, потягнулася до його уст. Завмерла на мить, щоб відчути доторк його щоки. Легким поцілунком майнула по устах і прошепотіла «Прощай!»

Він розімкнув обійми, випустив її, і вона повільно пішла до води.

Грузнучи у намулі, ступила крок, другий; рушила вперед, на глибочінь, де течія була сильнішою…

— Швед! Швед! — прокричав з мосту Казиміренко. — Здурів ти чи що? Навіщо ти її відпустив? Вона ж, ця курва, утече!

Марко дивився, як Белла заходить усе глибше у воду. Не озираючись, не втрачаючи самоконтролю…

Вона казала, що боїться тортур, а так сміливо вирішила позбавити себе життя?

— Біжіть туди! До нього! — скомандував воякам на мості Казиміренко. — Марку! Та що з тобою! Прийди до тями! Вона ж втече! Зупини її негайно!

Тим часом троє прикордонників із гвинтівками вже бігли, важко гупаючи чобітьми до берега.

— Марку, або ти її зупиниш сам, або я її пристрелю звідси! — гукнув Казиміренко. — Під трибунал захотів? Заради цієї лярви?

Марко мовчав. Не ворушився. Дивився, як Олеся поволі тане у глибині Збруча. Крок за кроком, розчиняючись у воді.

І ось, піднявши руки, вона повільно зникла під водою.

— Тікає, тікає! — прокричав Казиміренко знову. — Марку, прийди ж до тями! Вона просто зіграла на твоєму благородстві! Не топитися вона пішла! Вона просто втікає! Я бачу її звідси, ось., пливе під водою… Марку, стріляй!

Він наче прийшов до тями, наче вирвався з пут важкого сну.

Белла виринула серед Збруча, хапнула повітря. Її біляве волосся майнуло на мить і знову зникло під водою.

— Стріляй, Марку, крім тебе, ніхто не поцілить! Стріляй, дивись, вона тікає!

Швед схопив гвинтівку. Прицілився.

— Стріляяяй, Швед!

Натиснув на спусковий гачок.

Постріл гримнув і захлинувся у воді, десь посередині Збруча. Марко прицілився і вистрілив знову.

Її викинуло з води, як рибину. З жахом Марко усвідомив, що пострілом із гвинтівки зніс їй півголови. Не тямлячи себе, кинувся у воду, поплив, розсікаючи руками важку товщу Збруча.

Наздогнав закривавлене спотворене тіло Олесі. Воно трималося на поверхні, пливучи за течією. Уста навіки скривилися чи то в останній посмішці, чи то від пекельного болю.

Марко відчув, як розривається серце. Дотягнув до берега. Впав на мокру траву. Закричав щосили, вивільняючи усю розпуку в небо… До нього мочарами вже біг Казиміренко.

— Нічого, нічого… Минеться. Забудеться. Справишся, Марку. Переживеш.

* * *

Три дні потому.

— Ну що… відійшов? — Снігірів, кривлячись від болю, вказав Шведові на стілець.

Марко байдуже стиснув плечима.

— Не знаю… Якось ніяк.

— Ну, а як ти хотів? Це тобі не Брусилівський наступ… Це гірше, — хмикнув Снігірів. — Ну а що батьки?

— Вчора поїхали до тітки Дарини, у Францію… Дякую, що допомогли. Батько кланятися велів.

— Ну… може, воно й на краще, Марку. Бо якщо ти збираєшся працювати далі у Розвідочній управі, материні сльози тобі ні до чого. А так, менше знають, легше тобі буде.

— Збираюся. Збираюся працювати.

— Ну і правильно. Ну і молодець, — Снігірів задоволено кахикнув, поправляючи болючу руку у пов’язці. — Ти, Марку, переживеш. Молодий ще. Ще усяке траплятиметься.

— Переживу, — відповів Швед луною.

— А нерухомість?

— Спродали. І у селі, й у місті. Батько, виявляється, давно тим займався, бо сподівався, що я з ними поїду… І де тільки в такий час покупці взялися? А домробітницю нашу, Маруньку, я вчора відвіз до її родини… У Гуменці.

— Ну а ти де мешкатимеш? — поцікавився Снігірів.

— Поки нові власники не в’їхали, на Польських, де й раніше. А потім зніму собі якийсь куток…

— Ну якщо так, — Снігірів усміхнувся. — То, може, тобі ніякого кутка і не знадобиться, та, звісно, усе залежатиме від твого рішення працювати у нас надалі…

— Не зрозумів, пане Снігірів? — перепитав Марко.

— Євген Остапенко, — продовжив Снігірів. — Ти його знаєш, із тижня вирушає до Константинополя. Ти поїдеш з ним.

— До Константинополя? — перепитав Марко.

— Так. Гроші, усе необхідне матимете у достатній кількості. Будете там, допоки не знадобитеся, — продовжував Борис Снігірів. — Нас усіх, як облуплених, знають. А ви з Євгеном люди свіжі, мало кому в обличчя знайомі… Тому чекатимете свого часу в Константинополі. Маю для вас там доручення. А потім… подивимось, як тут в Україні карта ляже. Поки що кепсько лягає… Зовсім кепсько.

— Добре, — відповів Марко. — Я згоден.

— От і чудово! — проказав Снігірів. — До слова, Петлюра напуваний про твої успіхи і трагедії. Просив передати подяку за віднайдене кліше. Казав, особисто ще зустрінеться з тобою. Можливо, й завтра. І ще казав, що коли не навчишся тримати голову холодною, то рватимешся на частини щоразу. Ти ще молодий, емоційний… А наша справа потребує, сам знаєш, відсутності емоцій. Але… то таке. То в тебе вперше таке трапилось.

— Що із Крамовським буде? — запитав Швед.

— А що з ним станеться?