Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

усіх напрямках, як павутиння — то тіні від електричних дротів, телевізійних антен і решти подібного. Та хоч би як, а найглибші тіні наводять на думку про мармури й цеглу. Свої властивості мають тіні людей або тварин, що пересуваються вулицями. Таким чином, із відмінностей у тінях можна зрозуміти, які тіла їх відкидають, і за тінями можливо було б реконструювати все — мури й людей — у разі, якби цього вже не існувало.

Того дня, коли приїхала моя мати, серед тіней у морі світла на площі Святого Петра пересувалася також моя тінь. Я шукав там материну тінь. Я знав, що вона приїхала до Рима побачити, де я замешкав, у якій дірі, і намагалася намацати мене, як намацують річ у купі непотребу. Моя мати на той час мала вісімдесят років, а я десять років мешкав у Римі, і вона ні разу мене за цей час не відвідала, бо ніколи не висовувала носа з дому. Але триклята жінка, не повідомивши мене завчасно, що приїде, доручає зателефонувати мені якомусь водієві, який сам не знав, що має мені сказати і як бодай називається кав’ярня, звідки він дзвонить. Так чи так, я кружляю містом, шукаючи її, як шукають голку у скирті сіна, аж близько другої пополудні мені спадає на думку доїхати на таксі до Ватикану й залишитися в центрі площі Святого Петра. Я роззираюся довкола й бачу лише тінь від обеліска. Маленький чорний трикутник із чотирма німецькими туристами всередині. Я занурююся у спеку. Придивляюся, чи немає інших тіней серед колонади. Немає. Піднімаюся східцями, щоб побачити, чи не ввійшла вона в церкву. Аж тут мені кидається у вічі крихітна тінь біля підніжжя фасаду. Я зупиняюся з напеченою сонцем головою й починаю сипати прокляттями, бо вже знаю, що то моя мати. Я кажу їй, що не можна так поводитися, виїжджати автобусом за триста чи чотириста кілометрів у такому віці. Обхопивши голову руками, усе дорікаю їй. Бачу тінь її руки, що піднімається й витягується. Мати торкає мене за праве плече, щоб указати на щось.

— Отам вікно Папи? — питає вона.

— Так, третє, у глибині, — кажу я і знову починаю сваритися.

Вона всміхається й питає мене, чому на вікні немає фіранок. Я не знаю, чому їх там немає. Я пересуваю свою тінь уздовж сходів. І моя тінь витягується за тінню моєї матері, після чого ми опиняємося в трикутнику тіні обеліска, і тут мати віддає мені жовтий паперовий згорток і каже, що привезла мені м’ясо. Та яке ще м’ясо! Сперечаючись, ми зникаємо в білому світлі площі. Потім у квадратній тіні таксі. Потім у дірі мого житла. І вже тут вона мені каже, що не могла собі уявити, де я є, бо ж не бачила домівки. Вона мене уявляла собі в місті, утвореному самими тінями. І я вже не знав, чи то я бачу місто з усіма тими тінями, чи то вона бачить мене серед тих тіней.

Можливо, вона мене бачила проти білої стіни крамниці, бо ця стіна була для неї Римом, як є нині для мене, з тінями цвяхів і дірок.

Час, однак, спливає, а я непорушний. Сиджу. І, сидячи, дедалі більше перетворююся на свою матір. Змінюються навіть мої думки. Тепер це думки сидячої особи. Думки сидіння. І нарешті я прислухаюся до наближення кроків. Це кроки когось, хто хоче ввійти в порожню крамницю. Справді, заходить чоловік. Іноземець; можливо, іспанець, що подорожує Італією. Оскільки над крамницею висить знак — великий ґудзик, — він прийшов питати ґудзика, такого, як у нього на піджаку. Я бачу, що одного бракує. Я беру ґудзик із прилавка, підношу до тих, що сеньйор іноземець має на піджаку, і переконуюся, що вони такі самі. Я продаю йому ґудзик. Ховаю виторг у кишеню. Він виходить.

Того-таки вечора я замикаю крамницю й вирішую більше до неї не вертатися.

З жінкою в лабіринті

Велика подорож Америкою нині вбирається в невеличку мандрівку, а та знову робить її довжелезною. Яка з цих мандрівок міститься всередині іншої — мала всередині великої чи навпаки — я не знаю, так само, як не можу зараз визначити, чи тіло й надалі владарює наді мною, чи вже я починаю брати гору над ним. Я був би щасливий, якби перемагав, але також і дезорієнтований, оскільки плекаю думки про помсту. Я не знаю, чи майбутнє починається в минулому, чи минуле повертається через майбутнє. А тут на мені сонце; на мені, на цій молодій жінці, на цій курній підлозі, яка вичовгується під моїми захищеними тканиною коліньми. А я все рачкую вперед, рухомий жаданням, самим тільки жаданням. Ні у що не вірячи, я, однак, каюся в тому, чого не зробив чи принаймні не знаю за собою; або ж я женуся за гріхом, який ще тільки маю намір скоїти, а водночас читаю покаяння. Насправді в мене відчуття, що в лабіринті мене штовхає жадання оволодіти молодою жінкою, яка рухається попереду мене. Я її переслідую або мені видається, що переслідую, коли ясно бачу, як вона рухається спіральним колом, розташованим трохи далі за моє; але в мене також буває враження, що жінка за мною женеться, коли її коло переплітається з моїм, і тоді вона опиняється в мене за спиною — перше ніж за кілька хвилин я знову побачу жінку на орбіті її спіралі — загалом складнішої за мою. А мене, як я вже зазначав, підштовхує аж ніяк не свідоме бажання. Моя втіха в тому, щоб знаходити невеличкі знаки, графіті вздовж стежини. Це жадання тіла, і край. З іншого боку, я тільки радий, бо вже давно ні з ким не кохався.

Голос жінки, цієї жінки з лабіринту, заскочив мене зненацька, пролунавши позаду мене, в один із тих моментів, коли я почувався переслідуваним, а не переслідувачем. Я сповільнюю ходу й чекаю, доки жінка перейде у відрізок своєї спіралі, паралельний моєму. Я дивлюся в розпалені очі, у її сильне вродливе обличчя. Її голос тремтить, коли вона знову починає говорити; і майже одразу в ньому з’являються нотки збентеження.

— Ви бачили його?

— Кого?

— Рудого кота.

— Я бачив чимало рудих котів. Про якого мова?

— Про тутешнього кота. Безпритульного.

— Тут не бачив.

— То, імовірно, бачили дівчинку.

— Яку дівчинку?

— Дівчинку, яка шукає кота.

— Ні, дівчинки теж не бачив.

— Ви з цих країв?

— Так, я народився тут неподалік, але мешкаю в місті.

— І Ви не чули про