Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

спостерігаючи за чорношкірою, а вона дивиться на мене так, ніби відчуває ту ложечку на собі. Вона мружиться. Я витягую ложечку з кави, як витягував би з плоті. Кладу її. Чорношкіра підводиться, проходить повз мене. Каже:

— Му, how morbid can you be![24]

Я не розумію, але вимовляю слова на діалекті, що зісковзують мені з язика:

— Putèna. Brota putèna.[25]

Вона виходить, і я йду за нею, відстаючи на крок чи два. Ми огинаємо плескатий готель, упритул проминаємо дерев’яний літак, що стоїть носом на землі, а хвостом зачепився за гілки дерева; тоді зустрічаємо старого в синьому комбінезоні з пропелером у руці. З іншого боку порожній квадратний басейн, усередині якого бігає собака, далі — бак з нечистотами. Ми проминаємо алюмінієвий циліндр. Я бачу, що дівчина досягає фургона поруч із двома великими прямокутними контейнерами дуже легкого металу — у таких на складах зберігають фрукти; можливо, усередині — мішки з арахісом, горіхами, мигдалем і ще чимсь твердим і сухим. Я піднімаюся сходинками за чорношкірою і знаходжу її на розкладному дивані з розсунутими й зігнутими в колінах ногами, відкриту, готову. Я роздягаюся догола й шукаю місця, куди покласти цей стос одягу, але не бачу, де його прилаштувати, бо всюди стоять якісь пляшки. Я думаю, чи не скласти одяг на східцях ззовні, але це мені якось неприємно, і я дивлюся, чи немає якого місця під причепом або за одним із контейнерів. Таким чином, я дедалі більше віддаляюся від фургона, голий-голісінький, хоча наплічник править мені за фіговий листок. Нарешті я усвідомлюю, що під приводом прилаштування одягу моє тіло тягне мене геть — насправді то моє тіло так опиралося побаченню. Повернувшись до ґанку готелю, я одягаюся за однією з арок, а потім сідаю за кермо старенького «Шевроле», що ми мали напохваті, на додачу до гелікоптера, і швидко рушаю — так, наче б мені треба було розвіятися чи подихати свіжим повітрям.

Тінь на площі Святого Петра: моя мати

Порожні стелажі, старий прилавок, стілець, я на тому стільці. Стілець, на якому сиділа моя мати. За спиною в мене порожні полиці. Перед моїми очима мур. Попри те, що я нічого не мав на продаж і не мав у собі нічого від крамаря, я був крамарем. Крамарі, вони вичікують, як той мисливець у засідці, який підстерігає птахів, щоб накинути на них свої тенета. Я сидів там без жодного бажання на когось чекати. Однак я чекав. Наближення чиїхось кроків викликало в мене тривогу. Помалу я почав сподіватися, що хтось увійде. За дві години після свого прибуття в село я знову відчинив крамницю своєї матері, зачинену в день її смерті, себто — чотири роки тому. Я сподівався знайти там, усередині крамниці, дві водяні колонки. Я не знаходив у своїй пам’яті нічого, що пов’язувало б материну крамницю з двома колонками, однак у мене чомусь виникла ідея чи пак надія надибати їх там. Іноді справді трапляється виловлювати певні речі в місцях, де з тисячі причин їх не повинно бути. На жаль, тут не було двох колонок — з однієї з тисячі причин. Та оскільки я вже тут опинився, то дивлюся на порожні полиці й вдихаю вологе повітря, що стояло замкненим упродовж чотирьох років.

Якщо хтось сидить на тому місці, де завжди сидів інший, то починає почуватися трішечки тим іншим. Отак я, сидячи на стільці й дивлячись крізь вітрину на вулицю, зробився трішечки своєю матір’ю. Хоча останніми роками їй не було чого продавати. Однак вона не полишала крамниці, щоб не зашкарубнути, щоб зберігати відчуття активності або тому, що її тіло вимагало повторення дій, які вже стали звичними для нього впродовж багатьох років. До того ж, імовірно, уряди-годи хто-небудь заходив, щоб запитати, чим вона торгує, а вона відповідала, що вона нічим не торгує. І в такий спосіб вона спілкувалася з відвідувачами. Майже всі вони бували приїжджими й потребували таких чи таких ґудзиків. Моя мати справді продавала ґудзики. Я витягую порожні шухляди під прилавком. У глибині однієї з шухляд щось намацую рукою. Це «щось» виявляється кістяним світлим ґудзиком. Оглядаю його. Мені дуже приємно, що нині я маю що продати. Спершу вирішую виставити його на вітрині, але потім думаю, що це занадто легко — отак виставити його і продати. Я залишаю ґудзик на прилавку й чекаю на покупця. Кожен предмет має свого ідеального покупця. Кожна річ комусь потрібна. Немає нічого, що не могло б для чогось бути корисним. Навіть порожні полиці стануть у пригоді тим, хто зайде у крамничку просто заради відвідин, не бажаючи насправді щось купувати.

Упродовж двох днів я проваджу звичайне крамарське життя. Уранці відчиняю, о першій іду на обідню перерву, о третій знову відчиняю — і аж до сьомої. Напружено чекаю на покупця того ґудзика, але також відтворюю поведінку своєї матері. Прислухаюся до гамору й дивлюся на людей, що проходять, не помічаючи крамниці, повз її запилюжену вітрину. Але найпильніше я дивлюся на білу стіну перед собою, яку раз на день освітлює сонце. Воно кидає в неї стрілами курного світла, і тоді гвіздки в тиньку, забиті хтозна-коли й навіщо, позначаються тіньовими лініями, а дірки наповнюються чорною темрявою. Проте ні самих цвяхів, ані дірок не видно. Видно тільки невеликі косі й округлі тіні. І тоді мої очі заглиблюються у світло цієї стіни, і ми опиняємося в певному місті, певного дня в серпні місяці. Це Рим, яким я його побачив, коли моя мати приїхала, щоб відвідати мене.

Це відбувалося в один із тих сонячних днів, коли світло вгризається в мури й поглинає будинки або падає іскристими клаптями, подібно до снігу, і Рим зникає. Залишаються тільки тіні: тіні прямокутні, округлі, трикутні. Трикутні — це тіні від обелісків. Метр, два метри завдовжки або навіть десять, якщо згадати площу Святого Петра. І повітря вібрує лусочками палючого світла, наче хтось натер сонце на тертушці. Туристи ховаються в тінь, вони присідають навпочіпки у трикутниках — аж до їхніх кутів — і слухають чорні слова, що відлунюють у повітрі закінченнями -s і -us так, наче вони слова латинські. І скрики птахів стають чутнішими в цьому сліпучому світлі.

А поруч із густими тінями — інші, світліші, рухливі, як тіні птахів на землі, однак то тіні людей, що проходять, або машин, що проїжджають. А впереміш із цим усім тонкі лінії тягнуться сонячною землею в